Моя роль у сім’ї — це не обслуговування свекра.

Коли свекруха, Марія Степанівна, вийшла на хвилинку з кухні, мій свекор, Василь Іванович, обернувся до мене й наказав: «Ганно, йди підігрій мені ту курку, адже вже холодна!» Я завмерла, не вірячи власним вухам. Невже я тепер служниця? Якщо треба — ідіть самі, хотілося вигукнути, але замість цього, гладячи кота, що терся об мої ноги, відповіла: «Василю Івановичу, я не прислуга, підігрійте самі». Він подивився на мене, ніби я зрадниця, а відчула, як усе всередині закипає. Це було не просто про курку — це була межа, яку я не збиралася переступати.

Ми з чоловіком, Тарасом, жили окремо, але що неділі їздили до його батьків на вечерю. Марія Степанівна готувала так, що аж слинки текли, і я завжди радо їхала — поговорити, скуштувати її знаменитих вареників, послухати оповідки. Василь Іванович зазвичай мовчав, сидів на чолі столу, мов гетьман, і більше бурчав, ніж говорив. Я звикла, що він любить покомандувати: то «подай сіль», то «забери тарілки». Але я не звертала уваги — вік, звички, що з нього взяти. Та цього разу він перейшов усі межі.

Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з картоплею. Марія Степанівна, як завжди, метушилася, підкладала нам додачу, а я допомагала їй прибрати посуд. Коли вона вийшла у двір, щоб принести узвар, Василь Іванович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Рудька, що муркотів у мене на колінах, і раптом цей наказ: «Підігрій курку!» Я спершу подумала, що нерозумію. Він дивився на мене, наче я зобов’язана схопитися й бігти до пічки. А я, між іншим, після роботи, стомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарем.

Моя відповідь його явно вразила. Він насупився, пробурмотів щось на кшталт: «Оце молоді пішли, ніякої пошани». Пошани? А де ж пошана до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, ніби я тут на послугах. Марія Степанівна повернулася, відчула напругу й запитала: «Що трапилося?» Я хотіла розповісти, але Василь Іванович упередив: «Та нічого, Ганна просто не хоче допомогти старому». Допомогти? Невже підігріти курку — тепер подвиг? Я ледь стрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: «Маріє Степанівно, я завжди допомагаю, але я не служниця».

Дорогою додому я розповіла Тарасу. Він, як завжди, намагався згладити: «Ганнусю, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не беріть до серця». Не брати? Легко йому казати, адже він не отримує накази! Я нагадала, що не проти допомагати, але тон Василя Івановича був так”Але тепер я знаю — якщо він знову спробує командувати, я просто мовчазно подивлюсь йому в очі, і цього буде досить, щоб він зрозумів.”