Моя свекруха розділяє онуків на «своїх» і «чужих»: чому так відбувається?

Для неї мій син — чужий. Чому свекруха ділить онуків на «своїх» і «чужих»?

Не знаю, як почати цю сповідь. На словах — одна родина, одні корені. А на ділі — наче по різні боки барикади. Ми не вороги, але й рідними так і не стали.

Мене звати Олеся, мені 29. У нас із чоловіком чудовий синок — Ярик, йому три з половиною роки. Веселий, добрий, допитливий хлопчик. Вже знає букви, складає слова, гарно малює, не бешкетує, прибирає іграшки. Ми з чоловіком пишаємося ним. Але є одне «але». Для його бабусі, моєї свекрухи, він — ніби повітря. Неначе його немає.

Не розумію, у чому моя провина. Може, тому що я не її донька, а лише дружина сина? Чи тому, що ми поки жиємо в неї, доки я у декреті, а на свою оселю грошей не вистачає?

У неї є дочка — Марічка. І ось її сім’я для свекрухи — усе. Кожен крок — свято, кожне слово — досягнення. Онук від доньки — золота дитина, геній і світло в очах. А мій син, виходить, ніби й не зовсім онук.

Щоранку свекруха збирається — наче на роботу — і летить до доньки. Там сидить з онуком, водить його на гуртки: танці, плавання, англійську. Там — пиріжки, борщики, млинчики, мультики та нові іграшки. Там вона — ідеальна бабуся. А у нас — втомлена, байдужа жінка, яка лише критикує: не так приготувала, не так прибрала, не так виховую.

Я готую вдома — і потім бачу, як зникають контейнери з їжею. «Це Марічці, вона зайнята, їй неколи готувати». А я, мабуть, нічого не роблю, адже «все одно вдома сиджу».

Мої заготовки вона зустрічає гримасою: «Ось у Марічки було смачніше. Ти забагато оцту кладеш». Але банки все одно забирає. Хто не любить — той би не брав, правда ж?

А з дітьми… Ось тут найболючіше. Бо мене не любити — це одне. Але ж дитину… Коли обидва хлопчики разом — мій Ярик і син своячениці — починається парад порівнянь. «Ось, Андрійко віршик розказує! А Ярик чого мовчить?» — хоча мій син щойно пісеньку співав. «Андрійко вже сам їсть!» — хоча Ярик давно їсть ложкою й акуратно. Постійно чую: «Ось у Марічки…»

На Різдво вона подарувала моєму синові дешевеньку пластикову машинку — таку, як з кіоску біля двору. А Андрійкові — дорогу радіокеровану. Навіть коробка втричі більша. Мій Ярик, звісно, не зрозумів різниці. РадіМій синок усміхнувся, обіймаючи свою просту машинку, і в цю мить я зрозуміла — його щирість і чиста любов дорожчі за всі дорогі іграшки світу.