«Ми гадали, що бабуся допоможе з онуками, але вона зруйнувала наш дім»

Ось історія, якою поділилась зі мною моя близька подруга. Її родина — звичайна молода пара з двома малечами: дівчинкою п’яти років та хлопчиком півтора років. Жили вони, як і більшість: мама у декреті, тато працював. Не багато, але щасливо.

Поки гроші не почали закінчуватись.

Коли молодшому виповнилось півтора роки, моя подруга, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше. Про няню й мови не йшло — занадто дорого. Єдиним варіантом була бабуся — мама чоловіка. Вона, здавалося, погодилась без зайпих питань. Усі думали: внуки будуть їй у радість, а Оксана зможе підтримати родину фінансово.

Оксана зростала з повагою до старших, тому навіть не сумнівалась, що бабуся впорається — адже вона ж виховала гарну людину, свого сина.

Але все пішло не так.

За кілька тижнів бабуся почала висловлювати незадоволення: діти, мовляв, невиховані, бешкетні, не слухаються, постійно роблять безлад, а ще — погано їдять і бігають по хаті. Кожного дня вона дзвонила Оксані й скаржилась, як їй важко.

— Їм потрібна твоя рука, ти їх неправильно виховала! — сердито казала свекруха. — А я, вибач, не нянька. У мене свої справи і своє здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.

Кульмінацією стало те, що одного разу вона заявила, що їй потрібен «законний вихідний посеред тижня». Оксана була в шоці: вона з чоловіком працюють, мають бути на робочих місцях, а тут — бабусі раптом треба відпочити. І куди подіти дітей — нікого не хвилює.

Критика свекрухи стосувалась не тільки дітей. Вона почала встановлювати свої порядки в хаті сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть почала розбирати чужу білизну, пояснюючи це тим, що в її домі все має бути за її правилами. Оксана з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром їхнє терміння почало переповнюватись.

Коли старшу доньку нарешті взяли до дитячого садка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, як передбачалося, в садок ще рік не візьмуть. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування до мінімуму. Дзвінки — раз на два тижні, а внуків та бачила рідше, ніж раз на місяць, і то — без особливого ентузіазму з обох сторін.

Так, бабуся допомогла у скрутний момент, але постійні дорікання, тиск і спроби «виховувати всіх і все» зруйнували той тонкий місток довіри, що ще залишався між ними. Оксана зізналась мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим гнітом. Вона й сама виросла без бабусиних нотацій, і вважає, що з дітьми має бути теплота та любов, а не крики й незадоволення.

З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мізки, осуджують за кожну дрібницю й при цьому не допомагають, а лише додають клопоту — хочеться втекти. І не повертатися.

Іноді мені здається, що бабусі й дідусі забувають: внуки — це не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля, постійно, щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ніжності. А не для виховання у стилі 80-х з криками й докорами.

Ось і Оксана вирішила: краще саййі справлятись, хай і важко, ніж знову впускати в дім людину, котра руйнує все своєю присутністю. І я її розумію.

А ти як вважаєш — чи повинні бабусі допомагати з внуками щодня, чи це лише добра воля, до якої не можна примушувати?