Ми вирішили подарувати дім собаці з притулку

Ми з чоловіком вирішили взяти собаку з притулку. Чоловік хотів придбати породистого собаку, адже переконаний, що породистість означає благородство, розум, вірність.

Але я сильно попросила поїхати зі мною до одного притулку, і він неохоче погодився. За все наше спільне життя, а прожили ми чимало років разом, Сергій ніколи мені не перечив. Чому собака, запитаєте ви, а не дитина? Ми вже у поважному віці. Обоє ми розуміємо відповідальність за те створіння, яке приручимо.

Дитину треба виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний із Серьожою дитинка.
У притулку нам відкрилася страхітлива картина. Стояв жахливий запах, до того ж не замовкав гавкіт і виття, що перевертало душу. Усі собаки, як безпритульні діти, дивилися на нас з надією, наче простягали руки назустріч.

Ми з чоловіком йшли вздовж нескінченних тісних вольєрів, і сотні очей супроводжували нас, стежили за кожним нашим кроком. Боже, та за що ж так страждають ці істоти?! Мені здається, якщо у нас не буде безпритульних тварин, то і дітям-сиротам буде менше потреби, дитячі будинки просто зникнуть.

Тварина, як дитина, вимагає терпіння, любові, турботи і говорить “іноземною” мовою, яку ми не завжди розуміємо і часто перекладаємо як нам зручно.

Раптом Сергій зупинився біля одного з вольєрів. Там лежав пес, байдужий до всього навколишнього, з погаслим поглядом. Він ніяк не зреагував на нашу появу. Здавалось, що він оглух і осліп. “Навіщо вам цей бродяга, візьміть ось цього, він же породистий,”— підбіг до нас “доглядач музею”.

“Це відмовник, його не раз зраджували і повертали, здається, він вирішив голодуванням звести рахунки зі своїм нікчемним життям,”— дівчина-волонтер з гіркотою в голосі розповіла про біографію цього нещасного бідолахи. Сергій спробував заговорити з собакою, але він презирливо відвернувся, він більше не вірив людям.

“Знаєте, він дуже добрий, слухняний, і що з того, що дворовий, зате вірний, на відміну від “царів природи”,— у голосі дівчини з’явилися нотки надії, вона невідступно слідкувала за нами і ловила кожен наш жест. Я простягнула руку крізь ґрати, щоб погладити собаку. Пес несподівано повернувся до мене, полоснув обпалюючим поглядом і уткнувся носом у мою долоню. Ніс був трохи вологий, гаряче дихання лоскотало шкіру.

Я засміялася. Пес глибоко зітхнув, підвівся на лапи і завиляв хвостом. “Чудо!”— вигукнула дівчина-волонтер, “Ви перші, на кого він зреагував”. “Ветеринар вже почав готувати його до приспання”,— вставив директор притулку, людина загалом непогана, але байдужа до своєї роботи.

Дівчина почала розповідати: “А ви знаєте, пес начебто все розуміє і вночі тихенько виє, оплакує свою гірку долю, у нього навіть сльози течуть з очей”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!”— раптом вона з гіркотою вигукнула і відвела заплакані очі.

Треба було бачити мого Серьожу в той момент. Він став схожий на цього пса, побитого життям. Ніколи не забуду ті його очі, такі по-собачому благальні. А поряд очі песика. Ми довго дивилися в очі одне одному. Там, в глибині його душі, вирувала буря емоцій, він не забув людських зрад, але так хотів мати родину! Раптом у ньому прокинулася жага до життя!

Він завив, довго і сумно, ніби виливав всю свою біль. До нашого вольєру збіглися всі працівники притулку. Багато хто плакав, не приховуючи сліз. Сергій стояв перед собакою на колінах, ніби благав вибачення за гріхи всього людства.

“Його звати Вірний”,— сказав один із працівників, передаючи нам повідець. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже набожний потай нас перехрестив. І цей хрест назавжди скріпив наш союз трьох.

Чоловік забув про покупку породистого собаки. Та й взагалі, “купити собаку” звучить якось дивно, вам не здається? Невже можна купити друга, а вірність і любов продаються?

Пес біг поряд з нами, Сергій відпустив його з повідця, нехай насолоджується свободою. А той ніби знав, що з нами він до самого кінця і більше ніколи не заплаче.