Минуло два роки, а від доньки жодного дзвінка чи повідомлення. Чому вона не хоче бачити мене напередодні мого 70-річчя?

Минуло два роки. За цей час моя донька жодного разу не подзвонила, не надіслала жодного повідомлення. Вона більше не бажає мене бачити, а мені незабаром виповниться 70.

Моя сусідка, Ганна Миколаївна, нещодавно відсвяткувала 68-й день народження. Вона живе сама, і час від часу я навіджую її — приношу щось до чаю, щоб розвіяти її самотність. Ганна Миколаївна — людина дивовижно світла, щира, з тонким почуттям гумору. Любить розповідати про свої подорожі, про життя. Але про сім’ю вона майже ніколи не згадувала. І лише раз, напередодні свята, вона розкрила переді мною своє серце.

Коли я прийшла до неї в гості того вечора, Ганна Миколаївна була не схожа на себе. Погляд — без життя, усмішка — натягнута. Я принесла їй домашній пиріг і трохи солодощів до чаю, сподіваючись хоч трохи підбадьорити її. Ми сиділи мовчки за столом, коли раптом вона сама порушила тишу.

— Минуло два роки… — тихо промовила вона, дивлячись у чашку. — З тих пір донька жодного разу не подзвонила, ні листа, ні слова… Я сама намагалася привітати її зі святами, але її номер більше не відповідає. Схоже, вона його змінила. Я навіть не знаю, де вона зараз живе…

Її голос тремтів, як тремтить осіннє листя на вітрі. І тоді Ганна Миколаївна, глибоко зітхнувши, почала свою розповідь.

Колись у нас була щаслива родина. Я познайомилася з Олексієм, коли нам було трохи за двадцять. Ми не поспішали з дітьми — спочатку хотіли побачити світ, пожити для себе. Чоловік працював у гарній компанії, часто їздив у відрядження, і я іноді супроводжувала його. Ми багато працювали, але й багато раділи життю.

З часом ми змогли купити просторину трикімнатну квартиру. Чоловік сам робив у ній ремонт — кожну поличку, кожні дверцята він вимірював з особливою ретельністю. Цей будинок був для нас не просто житлом — це було втілення всіх наших надій і мрій.

І ось через кілька років у нас народилася довгоочікувана донька. Чоловік обожнював її, носив на руках, читав казки перед сном, водив у парки. Я тоді думала, що моє життя вдалося.

Але щастя виявилося нетривалим. Десять років тому Олексій пішов із життя після важкої хвороби. Ми витратили майже всі заощадження на його лікування, але врятувати його не вдалося. З того часу в домі стало тихо й порожньо, наче разом із ним пішло все тепло.

Після смерті батька донька змінилася. Вона почала віддалятися від мене, все частіше ночувала у подруг, потім з’їхала на орендовану квартиру. Я розуміла: кожному потрібен свій простір, не тримала її. Ми бачилися рідко, але підтримували зв’язок. До одного дня.

Два роки тому вона прийшла до мене з проханням. Хотіла взяти іпотеку на купівлю власного житла. Попросила мене допомогти — продати нашу квартиру, купити мені маленьку «однушку», а решту грошей використати для першого внеску.

Я не могла погодитися. Не через жадібність чи егоїзм. Просто… цей дім — остання ниточка, що пов’язує мене з чоловіком. Тут усе нагадувало про нього: стіни, меблі, запах книжок на полиці.

Я намагалася пояснити це доньці. Але вона слухати не захотіла.

— Тато це все для мене будував! — скрикнула вона. — А ти тримаєшся за стіни, як за кладовище!

Потім хлопнула дверима й пішла. І з того часу — жодного дзвоника, жодного листа.

Недавно я дізналася через спільну знайому, що вона взяла іпотеку сама. Працює на двох роботах, живе в орендованій квартирі. Дітей у неї немає. Ні сім’ї, ні відпочинку — лише робота, дім, робота.

Я намагалася їй подзвонити сама. Даремно. Мабуть, вона змінила номер. Моя подруга, яка іноді її бачила, казала, що вона виглядає втомленою, схудлою. Але до себе вона нікого не підпускає.

Я не знаю, як знайти до неї шлях. Як попросити пробачення, навіть не розуміючи, за що. Я вже не молода, незабаром мені виповниться 70 років. І серце розривається від туги.

Сижу довгими вечорами біля вікна, вдивляюся в темряву, сподіваючись, що колись у дверях з’явиться знайома постать. Що донечка скаже просте: «Мамо, я сумувала». Але, мабуть, це лише мрії старої жінки.

Я часто запитую себе: чи правильно я вчинила? Може, варто було пожертвувати минулим заради її майбутнього? Чи, навпаки, треба було відстояти пам’ять про нашу родину?

Відповіді немає.

Є лише тиша в порожній квартирі й фотографія чоловіка на стіні, з якої він ніби теж запитує: «Чому так вийшло?..»

А я не знаю, що відповісти…