Мишачі пригоди Машки

Оленка та їï мишенята

Я веду свій блог, працюю психологом і пишу про своє життя. Кілька тижнів тому я зустріла дівчинку в парку — вона сиділа на лавочці й годувала голубів батоном.

Дуже розмовна діточка, а коли я побачила її втретє, зрозуміла, ким вона мені нагадує — мною.

Батьки розійшлися, мати вийшла заміж і поїхала за кордон, а тато живе з іншою тітонькою (так мені розповіла сама Оленка, так звуть дівчинку).

У тата й Ірини народився хлопчик, його назвали Юрком…

Я дивилася на цю малу й бачила себе.

Чим я можу їй допомогти? Як зробити так, щоб у тридцять п’ять років вона не писала таких текстів…

– Оленко, я працюю в ***, хочеш навчитися малювати?

– Так, – з готовністю киває дівчинка.

Я йду з нею додому й пропоную її батькам (він і мачуха), щоб донька ходила до нашої студії. Я навіть роблю вигляд, ніби не знаю, що вона не рідна мати…

– Це безкоштовно, потрібен лише дозвіл батьків, – брешу я.

– Я їй не мати. Гаразд, прийде чоловік, і ми подумаємо.

Наступного дня Оленка приходить до нас.

Я стараюся ніжно направляти її, дівчинка справді гарно малює, а ще співає.

Я домовляюся з колегами, і Оленку беруть усюди, куди можна.

Не кажіть, що це неможливо.

Якщо дуже захотіти, то все вийде…

Я намагаюся дати їй те, чого не було в мене: спілкування, усвідомлення, що ти теж важлива у цьому світі, а не просто дівчинка, яка раптом стала зайвою.

Ми з нею потяглися одна до одної. Батько й мачуха думають, що я соціальний педагог, який просто закріплений за їхньою дитиною.

Такі вони наївні чи… байдужі?

Мабуть, все ж таки другі. Оленка для них — додаток із минулого життя. Куди її подіти? Тому й терплять.

Мати самоусунулася: присилає гроші, сукні, приїжджає раз на рік, але не забирає з собою.

Чому?

Бо в неї є чоловік, який не хоче чужих дітей. У нього будуть свої…

А тато… він ніби як любить Оленку… такий собі герой, що сам тягне цей хрест…

Оленка — чудова, але вона чудова для мене, для інших дітей, для педагогів у нашому центрі.

Ми не знаємо, яка вона вдома. Може, нестерпна, може, зла й колюча, бо вона — зайва.

Нікому не потрібна й усім заважає.

Як і я…

– Алло, а чому ти не вийдеш за Юрка?

– Що? Про що ти? – дивлюсь я на малу. Звідки тобі таке?

– Нуу, – вона знизує плечима, – усі бачать, що він тебе любить, а ти така… снігова королева…

У *** я працюю заради серця, можна сказати. Ну гаразд… я лікую себе, намагаюся.

Але я не можу собі допомогти. Я завела цей блог, наважилася розказати все, бо мені потрібна допомога… Я кидаюся рятувати всіх, крім себе.

В Оленці я побачила ту саму маленьку дівчинку, якій так сильно було потрібно тепло.

Я чесно намагалася налагодити стосунки з обома своїми сім’ями.

Батько, його дружина й моя зведена сестра… точніше,