На лавці в коридорі поліклініки сиділа бабуся.

У коридорі жіночої поліклініки на лавці сиділа літня жінка. Поруч з нею сиділа худенька дівчина, років п’ятнадцяти, в короткій спідниці, з-під якої виглядали кістляві коліна. Бабуся привела онуку на аборт.

Бабуся весь час важко зітхала, а онука злякано поглядала навкруги. Поруч з нею стояла сумка. Підійшла молода жінка, років тридцяти, і сіла поруч.

– Ви в цей кабінет?
– Так… А скажіть, це не боляче?
– Неприємно, звісно, але там знеболять. Головне, що швидко, хвилин п’ять, якщо термін невеликий. Так кажуть, я вперше тут. І сама боюся, якщо чесно. І розумію, що дитина ні в чому не винна…
– Господи, яка біда… Розумієте, це моя онука, вона у 9 класі, а хлопець її обманув, кинув… А вона вагітна. Він нічого знати не хоче про дитину. А нам що робити? Їй же школу треба закінчити… Батьків у неї нема, я сама її виростила… Ох, горе…

– Ба, досить вже, не терзай мені душу, і так важко… Он дівчина каже, що не боляче буде, раз, і все…

– Ох, онучко, там же дитина у тебе, жива, а ти раз і все… Дитина ні в чому не винна, правильно дівчина каже. Знаєш що, вставай, пішли, нічого, виростимо. У війну ж народжували, і нічого. Справимося. І Петько твій не потрібен, отець називається… Вставай, бери сумку, пішли додому, нічого нам тут робити.

Дівчина, наче цього й чекала. Схопила сумку і пішла до виходу, бабуся пішла слідом. Дівчина, яка сиділа на лавці, усміхнулася, дивлячись їм вслід, задумуючись про своє…

Двадцять років потому

– Мамо, я люблю його, у нас все серйозно, вже повір! Діма хороший хлопець, у нього велике майбутнє!
– Яке там майбутнє, якщо ви одружитеся… Закінчите університет, а там видно буде!
– Мамо, нам по двадцять років вже, не маленькі. Весілля навчанню не завадить, тим більше, ми не будемо витрачати гроші, розпишемося і все, навіщо нам ці умовності. Повечеряємо в ресторані з батьками Діми та його бабусею і все, з друзями ми самі потім відзначимо. Діма бабусю дуже любить, вона його виростила.
– Ох, Машка, ну що не зробиш заради улюбленої доньки! Треба ж нам познайомитися з батьками Діми, сватами будемо, як-не-як…
– Запроси їх у гості, мам…
– Вітаю, проходьте! Я мама Маші, Юлія. Сідайте за стіл…

Дивлячись на бабусю Діми, Юлі здалося, що вона її десь вже бачила. Мати Діми, Аня, була дуже молодою, виглядала трохи старше сина. У розмові з’ясувалося, що народила вона його в 16 років, від однокласника, який спочатку відмовлявся від дитини, а потім був змушений одружитися з Анею, щоб не сісти в тюрму. На папері лише вони були чоловіком і дружиною, не жили разом, а потім і розлучилися.

– Ви знаєте, Юля, соромно зізнатися, але ми ж спочатку хотіли позбутися Дімочки… Анька ж була ще дитиною, яка з неї мати… Батьків у неї не було, мати померла ще молодою, а батько десь заґратований. Я її одна виростила. І тут принісши… Куди народжувати, кому?

Коли вже прийшли до лікарні, чекали черги на цю процедуру, одна дівчина підійшла. Теж на аборт. Каже, діти ні в чому не винні, і мене наче по лобі вдарили, хіба ж можна дитя вбивати невинне… Це був знак згори, щоб зупинилися, і Діму зберегли.

Дівчину ту сам Бог послав, мабуть. Ми з Анькою пішли з лікарні додому. До останнього вона ходила до школи, закінчила 9 класів, а більше нам і не треба було. Народився Діма, я з ним була, а Аня ходила в училище, вивчилася на кондитера. Петько, батько Діми, ніяк не допомагав, і його батьки теж.

Нічого, справилися. Анька потім за хорошого чоловіка заміж вийшла, дочку ще народила. Пече тепер торти на замовлення і непогано заробляє. Ви не переживайте, якщо Діма з Машею одружаться, їм є де жити, квартиру їм свою віддам, а сама до Ані переберуся. Ось така історія у нас.

Юлія не вірила своїм вухам. Це ж були ті самі бабуся з онукою, котрі пішли з лікарні. Адже завдяки їм, вона вирішила залишити дитину, свою улюблену Машку…

Після розмови з бабусею тоді, їй раптом стало спокійно, вона зрозуміла, що треба народжувати, все буде добре. Дитина була від одруженого чоловіка, який був її першою любов’ю. Життя розвело їх у різні сторони, і коли вони знову зустрілися, то він був уже одружений. Лише один раз у них була зустріч, після якої вона зрозуміла, що вагітна.

Сім’ю йому вона розбивати не хотіла, про дитину нічого не сказала, вирішивши, що не має права народжувати, псувати життя і собі, і дитині.

Зважившись на аборт, Юлія переконала себе, що так буде краще. Але бабуся з онукою за 5 хвилин змінили її бачення цієї теми. Якщо вже вони справляться, то вона тим більше. Вона вирішила, що це знак згори.

Юлія пішла з лікарні слідом за ними. Вагітність і пологи пройшли добре, народилася її єдина донечка, найулюбленіша людина на Землі.

І ось їх знову звела доля. Тільки тепер з радісного приводу. Діти, яких могло не стати, збираються одружитися. Хіба це не знак долі?

Часто люди отримують знаки згори. Хтось прислухається, хтось ні. Іноді достатньо 5 хвилин, щоб змінити своє життя. Наприклад, рішення залишити дитину, яку не хотіли, не чекали. А потім життя не уявляють без цієї дитини і з жахом думають, що її могло і не бути…

Всяке в житті буває, але якщо ви відчуваєте, що робите помилку, не поспішайте, адже іноді 5 хвилин багато що вирішують…