На вихідні вона вирушила на ринок, щоб купити мамі пухову хустку.

У вихідний день Варвара зібралась на міський ринок, хотіла мамі купити в подарунок пухову хустку. Там завжди був великий вибір, і ціни нижчі, ніж у магазинах, де продавали вироби ручної роботи.

Біля самого входу товклися ромки, з хустинами в руках, оточили Варю, пропонуючи товар. Вона розгублено переводила погляд з однієї хустки на іншу, не в змозі обрати, всі були красиві, теплі, захотілося купити одразу кілька, проте коштували вони недешево, тому потрібно було визначитися, яку вона придбає.

Поруч опинилася літня ромка з хусткою, яка сподобалася Варі найбільше. Жінка розправила її, струснула, і Варя одразу уявила, як затишно буде мамі в цій чудовій великій хустині.

Домовилися про ціну, Варя полізла за грошима, простягла ромці, та затримала її долоню і сказала: − Зустріч на тебе чекає, скоро, познайомишся з чоловіком, тільки дивись, не відмовляйся від нього одразу, це твоя доля. Легко не буде, але ти проживеш щасливо з ним усе життя.

Варя недовірливо слухала жінку, яка зустріч, нікого на горизонті, та й часу на побачення у неї немає, треба доглядати за мамою, яка хворіє.

– Точно тобі кажу, – продовжувала ромка, – все так і буде.

Варя, розрахувавшись, побігла на зупинку, треба ще забігти в аптеку, купити ліки для мами.

Принесла додому подарунок, мати ахнула: − Скільки ж він коштує? Це так дорого! Знаєш, я завжди мріяла про таку хустку!

Варя була щаслива, і, заварюючи на кухні чай, усе думала про слова ромки, мовляв, вони всі брешуть, не варто приділяти цьому значення.

Наступного тижня Варя з мамою поїхали в поліклініку, мама ходила з тростиною, і Варя завжди супроводжувала її до лікаря.

Біля під’їзду стояла машина, перепиняючи їм шлях. Багажник був відкритий, він був набитий торбами, пакетами, здається, хтось переїжджав у їхній дім, перевозив речі. Біля машини бігали двоє хлопчаків, років 5 і 7, грали в доганялки. З під’їзду вийшов чоловік, попрямував до машини, і почав вивантажувати речі з багажника.

Мама Вари привіталася з ним і запитала: − У нашому домі житимете? Це, мабуть, на п’ятий поверх, там Петрови недавно квартиру продали, вам, значить?

Чоловік привітався і підтвердив, так, це він купив квартиру на 5-му поверсі.

– А ось і мої непосиди, – жестом вказав на хлопчиків, – спокою з ними немає, і не встиг він закінчити фразу, як позаду пролунав крик: − А-а-а!

– Що знову? Чоловік підхопив молодшого на руки, той кричав, на коліні красувалася велика подряпина.

– Асфальтна хвороба, – батько огледівся: − Що робити? Аптечку не знайти, обробити треба.

– Йдемо до нас, мамо, посидиш трохи на лавці? – Варя потягнула чоловіка за собою.

– Так незручно, і вам, мабуть, треба йти, затримаємо вас.

– Нічого, до лікаря жива черга, ще багато часу, йдемо.

Піднімаючись за Вариною по сходах, чоловік представився: − Мене Дмитро звати, а цей розбишака – Сашко.

Удома Варя швидко обробила рану, хлопчик кректав, але більше не видав жодного звуку.

– А ти молодець, справжній герой! – Варя розпушила йому волосся, – не бігай більше. Сашко кивнув, не буду.

Варя помітила, що Дмитро стежив за нею, як вона поводилася з його сином. Щось у його погляді стривожило Варю.

– Дякую, ми підемо далі розвантажуватися, ще пару рейсів доведеться зробити. А завтра перевеземо решту.

– Ви так і возите речі з дітьми? – не втрималася Варя, – а дружина не може з ними побути?

– Немає дружини, – коротко відповів Дмитро.

Варю осінило: − А знаєте що, приводьте вранці хлопців до нас, у мене відпустка, я вдома, і мама буде рада.

Дмитро пом’явся, але погодився, тягати хлопців із собою було дуже незручно, та й місця в машині більше залишиться.

– Дякую вам велике, близько десятої приведу?

На тому й вирішили. Вранці Дмитро привів синів до Варі, і поїхав на стару квартиру.

Хлопчаки до приїзду батька захоплено гралися, малювали, дивилися мультики і вели себе дуже чемно.

Дмитро повернувся близько шостої, закінчив перевезення, Варя нагодувала всіх вечерею і відпустила додому. Лягаючи спати, вона згадувала погляд Дмитра, від якого мурашки пробігли по шкірі, в значенні цього погляду жінки не помиляються.

– Але двоє дітей! Варя уявляла, як Дмитру важко одному управлятися з хлопчаками, важко.

Вони часто зустрічалися то біля під’їзду, то на сходах, віталися і розходилися, поки одного разу Дмитро не заговорив із Варею.

– Варя, ми з хлопцями хотіли б запросити вас у гості, з мамою, звичайно, як ви на це дивитесь?

– З задоволенням! – Варя усміхнулася, – до чаю спекти торт?

– О, було б чудово! – Дмитро торкнувся її руки, до сьомої години приходьте, ми чекатимемо.

Варя бігла до магазину, купила хлопцям іграшки на свій смак, розповіла мамі про запрошення Дмитра.

– Ні, Варюша, я не піду, сходи сама, торт будеш пекти?

– Так, зараз займуся!

Увечері прийшла до Дмитра, віддала хлопчакам подарунки, ті одразу взялися грати, а Варя з Дмитром розмістилися на кухні.

– Поки не затишно, – виправдовуючись сказав Дмитро, але нічого, скоро наведу порядок.

Вони пили чай, багато розмовляли. Дмитро розповів, що мама хлопчиків їздила у відрядження, і одного разу просто не повернулася. Знайшла іншого чоловіка, і ось, вже кілька років Дмитро виховує їх сам.

– Як вона залишила дітей? – Варя не розуміла. Дмитро знизав плечима: − Отак.

– Варю, ви мені дуже подобаєтеся, – несподівано сказав Дмитро. Я розумію, чужі діти…

– Це пропозиція? – Варя засміялася, – у вас хороші хлопчаки, а ви мені теж подобаєтеся.

– Тоді давай перейдемо на “ти”, і у вихідні разом сходимо в кіно?

– Добре! – Варя встала, піду, доброї ночі.

Вона розповіла мамі про розмову з Дмитром, і та відповіла, що Дмитро хороший чоловік, але вирішувати повинна сама Варя, чи зможе вона полюбити його дітей.

– Я люблю їх, усіх.

А ромка виявилася права, Варя зустріла чоловіка, з яким їй було добре і спокійно. Кілька місяців потому вона переїхала до Дмитра, вони розписалися, а її мама здобула одразу двох онуків.