Навпроти, у будинку через дорогу, жили два брати.

Жили навпроти нашого будинку, у вікнах навпроти, Миколка та Каспар. Два брати. Я з ними не мав особливої дружби, але під час вуличних ігор часто бився на мідних шпагах. Кінці шпаг ми змазували дьогтем, щоб побачити, хто кого першим вразив. Коли я перемагав, Миколка та Каспар йшли додому змащені дьогтем, і ледве встигали увійти до квартири, як лунав голос їхньої матері:

— Знову билися із цим із першої квартири!
“З першої квартири” — це був я.

…Зимою сорок першого року я рідко бачив Миколку та Каспара. Світло в місті згасло. Трамваї вмерзли в сніг. Були найжорстокіші дні облоги. Якось я побачив із вікна, як Миколка та Каспар ішли через двір до воріт, тягнули за собою санчата. Звичайні санчата. Порожні. “Куди це вони, адже не кататися?” — подумав я. Через кілька днів я знову побачив їх із порожніми санками, і ще через кілька днів…

Одного разу ми зустрілися, коли вони виходили з воріт.
— Куди? — запитав я.
— Справи, — ухильно відповіли брати.
Я проводжав їх поглядом. Вони йшли тротуаром до моста, обидва маленькі, з кумедно настовбурченими вухами шапок, у кольорових рукавицях. Мабуть, мати ще до війни їх зв’язала — білі ялинки та хрестики. Хлопці трималися за мотузочку, і здалеку рукавиці здавалися яскравими та дивовижними. Через хвилину я забув про братів — своїх турбот вистачало.

Проте скоро випадково дізнався, куди вони їздять. Їхня мати працювала на іншому березі, кілометрів за п’ять від дому, і кожен день протягом двох годин повільно долала весь цей шлях. Вона поверталася з роботи постарілою і сідала на дивані, витягнувши ноги, щоб прийти до тями. Миколка і Каспар знімали з неї взуття і приносили тазик з гарячою водою. А потім вони вирішили їздити за нею на санках.

Перший раз мати побачила їх на проспекті, вони стояли поруч, змерзлі, брови в інеї, тупцювали на місці, вдивляючись у сіру далечінь проспекту. Вона розлютилася: «Куди ви?! Навіщо?!» Але Миколка — він був старшим — подивився на матір і суворо сказав:
— Сідай.

Мати розгубилася, заплакала, обняла синів, але вони вибралися з її обіймів, і молодший — Каспар — повторив за братом владно:
— Сідай, мамо.

Мати сіла, але коли вони доїхали до дому, відчула себе набагато стомленішою, ніж якби йшла пішки. Увесь час вона хвилювалася, норовила зійти, постійно турбувалася, чи не важко їм з нею. Наступного дня вони знову чекали її на проспекті. І тоді мати накинулася на них, сказала, що вони дурять, але Миколка взяв її за плечі і посадив на санки. А коли приїхали додому, мати здивувалася, що вперше після важкого робочого дня ноги не гудуть, і знову сльози навернулися на очі, але вона ні з ким не поділилася.

Мати казала синам, що у неї понаднормова, що прийде пізно і не треба її зустрічати. Але сини все одно чекали її у звичному місці, і мати червоніла, як дівчина, бо обманювала їх — у неї не було понаднормової. Вона шкодувала їх і вирішила ходити іншим шляхом — через інший міст. Двічі Миколка і Каспар повернулися додому самі. На третій раз мати побачила біля мосту лише Миколку. Вона злякалася і здалеку закричала:
— А де Каспер?

— Він чекає з іншими санками біля іншого входу.

Вони возили матір всю зиму. Коли потрапляли під обстріл, бігли в укриття, а санки залишали у під’їзді. Обстріл закінчувався, і мати їхала далі. Брати під’їжджали до дому, і сусіди дивилися на них з повагою, а прибиральниця навіть почала називати старшого не Миколкою, а Миколою.

Вони пережили всю облогу та голод, і мені завжди здавалося, що інакше бути не могло, бо вони троє дуже любили один одного.