«Не могла доглядати за мамою, а ось судитися – вистачає сил!»

Коли я була маленькою дівчинкою, моїм світом була бабуся. Саме вона мене виховувала, вчила життю, гладила мені колінки, коли я падала, і пригортала до себе, коли мама знову зникала у пошуках «свого щастя». Мама завжди була у від’їздах — то з одним чоловіком, то з іншим, і на мене в неї просто не залишалося ні сил, ні бажання. Вона з’являлася, як гість: на день-другий, з парою слів і холодом у очах, і знову зникала.

А бабуся… Бабуся була всем мені. І матір’ю, і подругою, і опорою. Вона віддавала мені все — час, душу, останню гривню. Навіть коли я підросла та поїхала вчитися до Києва, бабуля залишалася моєю найріднішою людиною. Та на біду, доля розпорядилася інакше — незабаром вона серйозно захворіла, і їй знадобився постійний догляд. Я, кинувши навчання, повернулася додому. Грошей не вистачало, і я зверталася по допомогу до мами. Але щоразу чула тільки стогін і скарги:

— Я сама ледве на ногах тримаюся… У мене тиск, серце, суглоби… Ти ж не уявляєш, як мені важко. Може, я інвалідом стану!

Слухаючи це день у день, я не розуміла: навіщо вона це говорить, якщо допомагати не збирається? Бабуся, побачивши мою розгубленість, одного разу тихо промовила:

— Це вона собі на майбутнє алібі готує. Щоб потім ніхто не докоряв, що за матір’ю не доглядала. Бо ж сама була «хвора» і не могла.

І справді, мама раз у раз підкреслювала свою «неміч», але як тільки бабуся оформила на мене дарчу на квартиру, а через кілька років пішла з життя — сталося дивовижне. Мама, раптом одужавши і забувши про всі свої хвороби, кинулася до суду. Мовляв, її донька скористалася станом бабусі, та була «не при собі», тому заповіт і дарчу треба скасувати. І що почалося! Папери, позови, засідання… Я навіть не розуміла, як вона все це тягне: адже ще зовсім недавно говорила, що ледве ходить, а тепер годинами бігає по інстанціях.

З кожним днем я все більше дивувалася: скільки ж у ній злості і жадоби наживи. Де були ці сили, коли бабусі потрібна була допомога? Де була ця енергія, коли я, дівчина двадцяти років, намагалася витягнути догляд за лежачою людиною без грошей, без підтримки? Тоді вона лише ридала у трубку й зітхала, як їй погано. А зараз — жвава, активна, бойка. Усім вже на вуха навішала, як її бідну матір позбавили спадщини, як її обдурили, зрадили, позбавили даху над головою.

Та ось жодного дня вона біля бабусі не просиділа. Жодної ночі не провела біля її ліжка. Жодного ліку не купила. Все було на мені. Тільки я знала, як бабуся страждала, як стискала зуби від болю, як падала в непритомність, як просила води серед ночі. Тільки я чула її останній подих, тримала її холодіючу руку, плакала біля її ліжка…

Коли бабуся оформляла на мене квартиру, вона подивилася мені в очі і сказала:

— Я не хочу, щоб твоя мати хоча б щось отримала. Ти була поруч, тільки ти. Це — твоє. Ти заслужила.

Я не хочу помсти. Мені не потрібна війна. Але я не дозволю комусь, навіть власній матері, топтати волю людини, яка дала мені все. Я повинна це відстояти — не заради квартири, а заради пам’яті. Заради любові. Заради справедливості.

Нехай мама подає позови, розповідає казки знайомим, грає трагедію. Я знаю правду. І поки в мене є голос — я його не віддам.