НЕ МОЖУ БЕЗ ТЕБЕ

– НЕНАВИДЖУ! – у голові Марічки спалахнула лише одна думка – ненавиджу! Ненавиджу себе!

Марічка мчала тротуаром, нічого не бачачи навколо.
Лляв дощ. Він не лише заливав вулиці, будинки й асфальт. Дощ пробрався в її душу й диктував звідти свої правила. На його думку, жінка мала швидше пережити крах мрій, а потім йти далі – спотикатися, падати й знову підніматися. Згідні, кожна з нас тяжко переживає власні падіння? Хто знає… Навіть після найлютішої зливи обов’язково вигляне сонце. Усе погане колись минає. Чи не так?

Дощ намагався щось сказати Марічці, та вона не слухала. Тоді він, як справжній козак, усе вирішив за неї. Але про це потім.
– Знову черевики промокли! Сама винна! – сердито подумала вона.
– Зараз прийду додому, заварю м’яти з калиною. Поспішати вже нікуди… – її сумні роздуми перервав тоненький котячий плач.
– Ой! Хто це? – Марічка відскочила.

Під бузком біля її хати лежав крихітний сірий кошеня й жалібно нявчав.
Раніше вона пройшла б повз – навіщо їй чужий кіт? Але не сьогодні.

– Ходімо, малюку. Ти такий самотній, як і я. Удвох тепліше, – прошепотіла жінка, пригорнувши тремтячий клубочок…
– Знайомтеся. Це наш новий юрист, – керівник фірми, де працювала Марічка, запросив чоловіка до кабінету.
Вона підвела погляд – і зустріла його очі. Знайомство без слів, бо очі розповідають більше, ніж слова. Вони були сірими, як осіннє небо, але зараз вона не бачила кольору – лише безодню. Їй здалося, ніби вона дивиться у дзеркало й бачить власну душу. Обличчя? Воно розплилося. Лише очі. Марічка відчула, ніби летить у прірву на крилах вітру. Їй стало спекотно й морозно одночасно. У горлі пересохло.
– Вітаю! Я Марічка Павлівна! – тихо промовила вона. – Працюватимемо разом.

– Олег Сергійович. Колишній прикордонник, – відповів він.
Голос. О, цей голос! У Марічки задрижали не лише вії, а й усе тіло. Він обіймав її, немов теплий вітерець, досягаючи самого серця. Тепер її думки звучали його тембром. Коли Олег звертався до неї, вона мимоволі посміхалася, а потім лаяла себе за це.

– Поводжуся, як дурнувата підлітка! – гарячіла вона, відчуваючи, як палають щоки.

Але сьогодні Марічка принесла заяву на звільнення, здивувавши навіть начальника. Зібрала речі, папірці, ручки. Вийшла, не озирнувшись. Назавжди…
– Боже, ці очі… – подумав Олег Сергійович, входячи до кабінету.
Навколо нікого не існувало – лише вона. Її погляд.
– Треба триматися. Не можу дозволити собі розм’якнути. Але… Вони немов дві зірки, що світять крізь туман. Ні! Зупинись! – він відвернувся.

Так почалися їхні будні.
Випадкові дотики пальцями відчувалися, як удар блискавки. Марічка мит