Не треба цього, я одружений і люблю свою дружину

— Олю, усе це непотрібно. Я одружений і кохаю дружину, — промовив він заготовлену фразу.

Роман із Соломією прожили разом двадцять два роки. Пристрасть з часом затихла, але залишилася тепла прив’язка. Дочка вчилась на другому курсі медичного — пішла стопами батьків. А як інакше, коли з дитинства чула лише про ліки, хвороби та пацієнтів. Ще маленькою вона любила розглядати медичні атласи, цікавлячись будовою людського тіла.

Роман і Соломія познайомились на практиці в лікарні. Він допоміг їй оглянути пацієнта, нахабного хлопця, що залицявся до неї. А за два роки, напередодні державних іспитів, вони побралися.

Після інституту влаштувались у ту саму лікарню: Соломія — до кардіології, а Роман став хірургом-ортопедом. Сьогодні трапився рідкісний випадок — їхні зміни закінчилися одночасно, і вони разом їхали додому.

— Заїдемо до крамниці? Вдома нічого немає на салат, — спитала Соломія.

— Може, хай йому гріх, без салату? Один день виживемо. Я втомився — операція була складна, — відповів Роман, майстерно оминаючи затори на вулицях Києва.

— Гаразд, але завтра все одно треба купувати. Висадь мене біля магазину, а сам їдь додому, — запропонувала вона.

— Ні, тому що потім ти тягтимеш важкі пакети, а я почуватимусь винним. Підемо разом, — сказав він і заїхав на парковку.

Роман штовхав візок, а Соломія складала до нього продукти.

— Я ж казав, — зітхнув він, дивлячись на переповнений візок у черзі до каси.

— Зате тепер тиждень не треба ходити по магазинах, — лукаво посміхнулась дружина. — Ой, хліб забула! — скрикнула вона і пішла назад.

Роман почав викладати продукти на стрічку. Місця було мало, і пачка макаронів впала на купу товару перед ним.

Жінка попереду кинула на нього докірливий погляд. Він вибачився, підняв пачку і, не знаючи, куди її покласти, залишив у руках.

Вона обернулась до нього й вп’ялила очі. Майже його зросту, з карими очима й сумно опущеними куточками губ. Вилиняле волосся з темним відростанням було зібране в неохайний пучок. Коричневий плащ висяв на худих плечах.

Роман вимушено посміхнувся й відвернувся, шукаючи поглядом Соломію. «Куди вона зникла?» Він знову глянув на незнайомку. «Чому вона так дивиться? Моя пацієнтка? Не пригадую».

— Романе, це ти? — раптом спитала вона, і в очах блиснула радість.

— Ми знайомі? Ви лікувались у мене? Перепрошую, не впізнаю… — нерішуче пробурмотів він.

— Значить, таки став лікарем, як мріяв? — вона зідхнула. — Я Оля. Ольга Вороненко. — Щойно радісний погляд знову потьмянів.

Роман придивився. Щось знайоме було в її обличчі… Оля… Ольга…

— Вороненко?! — у пам’яті промайнув шкільний стадіон, дівчина, що бігла попереду. Чорне розкуйовджене волосся розвівалось за спиною. А він, задихаючись від її виду, так і не наздогнав…

— Що, дуже змінилась? — гірко спитала вона. — А ти… дорослий став, навіть кращий, ніж був.

Підійшла Соломія й допитливо подивилась на них. Роман так знітився, що навіть не помітив, що вона взяла ще й печиво. Касирка натиснула кнопку, стрічка рушила.

Роман опам’ятався першим.

— Це моя колишня однокласниця, Ольга Вороненко. А це моя дружина Соломія.

Соломія оглянула Ольгу з цікавістю, та та нечемно відвернулась. Розрахувавшись, Ольга взяла пакет і вийшла, але не пішла, а зупинилась біля дверей.

«Чекає на мене? Дізналась, що я лікар, і вирішила розпитати про здоров’я?» — подумав він. Коли довідувались, ким вони з дружиною працюють, одразу починали розпитувати.

— Романе, картка в тебе? — повернула його до реальності Соломія.

Він розрахувався, узяв пакети й пішов до виходу. Ольга відчинила перед ним двері. «Що за дивна ситуація?»

Усі троє вийшли на ґанок.

— Ти де мешкаєш? — звернулась Ольга до Романа, ігноруючи дружину. — У батьків?

— Ні, поруч із ними. Купили квартиру, щоб частіше бувати в них. А ти?

— А я… — вона махнула рукою кудись убік. — Рада була зустріти тебе. Можу йти? — Вона дивилась на нього, ніби чекала дозволу.

Але він мовчав. Ольга розвернулась і пішла.

— Вона була в тебе закохана? — спитала Соломія в авто. — Ти ніколи не розповідав.

— Ні, це я був у неї закоханий, — зізнався він. — Але вона віддала перевагу місцевому футбольному зірці — Колі Бойку.

— Думаю, побачивши тебе, вона зрозуміла помилку. Я трохи ревную, — підмітила Соломія в півжарт.

— Дурниці. Що було, те минуло.

Вдосвіта Роман довго не міг заснути. Згадував юність, себе — того закоханого хлопця, що мало не завалив іспити через невзаємність.

«Вона змінилась. А Соломії ніхто не дає її років. Мабуть, життя з Кольком було не медом… Казали, його візьмуть уВона зникла з його життя так само несподівано, як і з’явилася, а він із Соломією знову знайшли спокій у звичній річці своїх днів.