Не відпущу. Тобі бути зі мною!

**Щоденник Олега Петровича**

— Можна? — У привідкриті двері кабінету зазирнула дівчина.
— Прийом закінчено. Тільки за записом.

Обличчя дівчини здалося Ганні Михайлівні знайомим. Вона мала добру пам’ять на обличчя. Але була впевнена – раніше ця дівчина до неї не записувалася.

— Вибачте, але запису до вас немає до кінця місяця, — сказала дівчина.
— У понеділок відкриють наступні два тижні. Або записуйтесь до іншого лікаря, — втомлено запропонувала Ганна Михайлівна.

Лікарі клініки на неї ображалися – багато жінок хотіли потрапити саме до неї.

— Я хотіла поговорити з вами.

І тут Ганна її впізнала…

***

— Привіт! — У кабінет без стуку влетіла Оксана, розносячи навколо запах дорогого парфуму.

— Оксан, скільки можна казати – стукай! У кріслі могла бути пацієнтка.
— У коридорі нікого нема. Значить, ти вільна, — спокійно усміхнулася подруга. — Підем у кав’ярню? Треба щось сказати.
— Говори тут. Навіщо кудись йти?
— Коли я бачу це катувальне крісло, у мене жвірки в животі. Як ти взагалі тут працюєш? — Оксана скривила носик.
— Я допомагаю дітям з’являтися на світ. Хіба це не важлива місія? Гаразд, зараз переодягнусь, — сказала Ганна і сховалася за ширмою.
— А собі так і не змогла допомогти… — тихо додала Оксана.
— Підло з твого боку нагадувати мені про це, — відповіла Ганна з-за ширми.
— Пробач, дурницю сказала.

Кав’ярня була в сусідньому будинку. Настала тиша між вечірнім та денним натовпом. Подруги замовили каву.

— Ти хотіла щось сказати, — нагадала Ганна, коли офіціант пішов.
Оксана дістала телефон.

— Дивись.

На екрані – Віктор. На наступному фото – він обіймає якусь дівчину. Далі – вони цілуються.

— Ну, що скажеш? Впізнаєш місце? — У голосі Оксани не було злорадства, лише жаль.
Ганна підвелася зі столу й вийшла на вулицю. Серце гупало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей.

Вони були разом п’ятнадцять років. Віктор завжди хотів дітей, а вона не могла йому їх дати.

Додому Ганна прийшла раніше. Коли Віктор повернувся, вона показала йому фото.

— Ти слідкував за мною?
— Ні. Оксана випадково побачила вас у ресторані.
— Це монтаж. Вона ж мені в дочки годиться!

Але Віктор хвилювався. Він визнав зраду.

— Я піду.

Два дні потому він прийшов за речами. Вони говорили спокійно – так, ніби нічого не сталося.

— Виглядаєш виснаженим, — помітила Ганна.
— Знаєш, учора їхав з роботи й автоматично повернув на нашу вулицю… — раптом Віктор схопився за груди, сів на диван.
Він помер по дорозі до лікарні.

**Похорон. Кав’ярня.**

— Я зовсім одна, — сказала Ганна, виходячи з цвинтаря.
— Пробач, не треба було показувати тобі фото.
— Не в цьому справа…

**Через тиждень.**

Дівчина знову прийшла до кабінету.

— Вам що від мене треба? — різко спитала Ганна.
— Пробачте… — дівчина розплакалася. — Я вагітна. Віктор хотів цю дитину. Але тепер я не знаю, що робити…

Ганна дала їй грошей.

Оксана, дізнавшись, лаяла її:

— Ти збожеволіла! Вона ж тебе обдурить!

Але через місяць та сама дівчина – Настя – стояла на порозі з немовлям у конверті.

— Власниця вигнала мене. Мені нікуди йти…

Ганна взяла дівчинку на руки. Крихітна Маринка (так Віктор хотів назвати дочку) схопила її за палець.

Настя зникла того ж вечора, залишивши лист: *«Ви будете їй чудовою матір’ю»*.

**Тепер.**

— Мамо, тобі страшно? — п’ятирічна Маринка залізає до неї в ліжко.
— Ні, це просто сон.

Ганна обіймає доньку.

*«Не віддам. Нікому тебе не віддам».*

**Урок:** Життя іноді дарує нам те, про що ми мріяли, але в несподіваній формі. Іноді треба просто відкрити серце.