Неочікувана любов: Заможний холостяк закохався в дівчину зі шрамами з дороги.

Ось як би я розказала цю історію по-своєму:

Ярослав Коваленко обожнював свій балкон. Особливо у п’ятничні ранки, коли місто під ним ще досиджувало останні години на роботі, а він — вільний та успішний керівник банківського відділу — вже передчував підхід вихідних. Повітря пахло озоном після нічного дощу та липовим цвітом. Ярослав ковтнув охолоджену каву й глянув на акуратно складений у кутку рибальський снаряд. Новий спінінг, блискуча котушка, коробка з воблерами на всі смаки — його особиста гордість.

У кишені завибрирував телефон. Мама.
— Так, мамо, привіт, — відповів він, посміхаючись.
— Ярославу, ти сьогодні заїдеш? Я пиріжків із капустою напекла, твоїх улюблених.
— Заїду, звісно. Не надовго — ми з хлопцями на дачу, на озеро.
— Знову на свою риболовлю? — у голосі Ганни Петрівни змішалися звична теплота й легкий докір. — Хоча б дівчину з собою взяв, познайомив. Тридцять два роки, сину.
— Мам, ну ми ж сотні раз говорили. Як тільки знайду — одразу. Гаразд, цілую, скоро буду.

Він поклав слухавку й зітхнув. Ця «риболовля» була їхньою з друзями священною традицією. Дача Олеся біля озера, шашлики, лазня й довгі розмови біля багаття. Олесь та Ігор, його найкращі друзі з інститутських часів, давно й міцно були одружені. У Олеся підростала донька, Ігор чекав першенайденця. І кожного разу їхні «сімейні» чоловічі вихідні починалися з однієї й тієї ж розмови.

— Ну що, останній нежонатий лицар на бастіоні, готовий до здачі? — підморгнув Ігор, коли вони завантажували речі в багажник Ярославового позашляховика.
— Відбивається наш сокіл від шлюбних пут, як може, — реготав Олесь, плескаючи його по плечу. — Усіх наречених розігнав.

Ярослав лише усміхнувся. Він не відбивався. Він чекав.
— Я одружусь, хлопці, тільки від великої любові, — сказав він серйозно, коли вони вже виїжджали з міста. — Отак, щоб раз — і зрозумів: це вона. Щоб дихати з нею в унісон.
— Ох, Ярко, ну ти й мрійник, — протягнув Ігор із заднього сидіння. — Такого не буває. Це лише у дівочих романах. Фей не існує.
— А я вірю, що існують, — уперто відповів Ярослав, дивлячись на дорогу, що бігла в далечінь.

***

На дачі після лазні та першої порції шашликів суперечка розпалилася з новою силою. Місцеві дівчата, що прогулювалися повз їхню ділянку, кокетливо поглядали на трьох симпатичних міських хлопців.

— Давай перевіримо твою теорію про «єдину» на практиці? — лукаво запропонував Олесь. — Іграємо в «гляделки». Хто перший моргне чи відвернеться від красуні, що проходить повз — той програє.
— І що з програвшого? — Ярослав азартно прийняв виклик.
— Програвший, — Ігор потер руки, — їде на трасу й робить пропозицію першій зустрічній торговці. Прямо там.

Ярослав був впевнений у собі. Але чи пиво вдарило в голову, чи сонце припекло — він програв. Коли повз пройшла струнка блондинка, він, піймавши її погляд, мимоволі посміхнувся й відвів очі. Друзі реготали від захвату.

Справа була за малим. Слово — слово. За півгодини вони вже їхали трасою. Серце Ярослава калатало від сорому й дурного азарту. За кілька кілометрів від дачного селища вони побачили постать біля столика з пучками зеленої цибулі й баночками полуниці. Невисока жінка у простій ситцевій сукні й хустинці, зав’язаній так, що обличчя майже не було видно.

— Ну, женишок, твій вихід! — підштовхнули його друзі.

Ярослав вийшов із машини й підійшов. Жінка підвела на нього очі — налякані, але ясні, пВона простягнула йому свій маленький блокнот, і коли він прочитав слова “Я знала, що ти прийдеш”, його серце раптом зрозуміло — це була та сама любов, про яку він завжди мріяв.

(Закінчено.)