Неочікуваний гість з коробки: великий переляканий погляд

Продавець фруктів розкрив коробку. Звідти виглянула маленька мордочка. Великі налякані очі ось-ось виплачуть дві великі сльози.

— Нічого не їсть, мабуть, від матері відірвали і викинули. А шерсть злиплася, бо жила у ящику з-під слив.
Покупчиня, нічого не кажучи, пішла. Чоловік сумно похитав головою: «Навіть у жінках не залишилося жалю». Але через деякий час вона повернулася. «Не йде з голови ваше кошеня», — сказала вона і подала ганчірку:
— Заверніть «товар».

— Візьмете? — зрадів чоловік. Обережно загорнув кошеня і, немов дитину, подав жінці.
— Це по-божому, по-божому. Віддасться вам, — повторював він.
Жінка поблажливо усміхнулася: — Знайшли благодійницю. Ще не знаю, як чоловік подивиться на цей «подарунок». А то разом на вулиці опинимося.
І виявилася права. Не прийнявся кошеня в домі. Хоч і відмило, нагодували, але все ще виглядало жалюгідно.

— Це що за гуманоїд? — з огидою відштовхнув чоловік кошеня, коли те спробувало забратися йому на ногу. Підозріле дряпання кігтів відволікло подружжя від серіалу. Під загрозою були нові, дорогі шпалери.
— Тобі що, миші надокучають? Навіщо він нам у однокімнатній квартирі? — дорікав господар дружину.

Взявши кошеня за холку, чоловік здивовано-бридливо глянув на безпорадно звисаючу у його руках істоту:
— Щоб завтра його тут не було.
Валентина й сама вже не радувалася своїй знахідці. Але знизу дивилися на неї очі-слізки, маленькі лапки просили, мнучи її ногу, і таке дзвінке муркотіння видавало тендітне тільце, що потекла в її серці тепла струмінь жалю. Нахилилася, погладила.

Обнадіяне ласкою кошеня забралося на руки, притулило носик до теплої долоні господині. «Немає милості для не милосердного», — згадала слова матері Валентина і, виправдавши ними свій вчинок, заспокоїлася.
Задзвонив телефон:
— Бабусю, приходьте до нас на чай!

Валентина тихенько, не відволікаючи чоловіка від серіалу, вислизнула за двері.
Син жив неподалік, через дорогу. Катруся вже стояла біля свого дому і радісно махала рукою. Раптом велика чорна машина звернула на узбіччя. Дитяче тіло підкинуло вгору. Валентина закам’яніла. Не могла ані крикнути, ані рушити з місця.
Єдині очі, як у сповільненій зйомці, поглинали кожен кадр: якась жінка підняла дівчинку. Маленькі ручки судомно обхопили її шию. Жива! Чоловік з труднощами вийшов з машини. П’яний. Йому назустріч біг син. У формі.

Тремтячими руками він намагався витягти з кобури зброю і раптом спіткнувся об крик:
— Ні!!!
Мати стояла через дорогу, але йому здавалося, що вона відштовхує його різко витягнутими вперед руками.

Набігли люди, стали у нього на шляху, забрали п’яного водія. Валентина не відчувала ніг. Але вона йшла… або її несли? До Катрусі! Лікар вже оглядав, обмацував кожну кісточку:
— Усе в порядку. Переломів немає. Сильних забоїв також.
— Але чому вона мовчить?! — невістку трясло великою дрожжю.
— Перелякалася. Треба відволікти, — припустив лікар.
— Зараз, я зараз.

Валентина кинулася додому. Забігла, схопила кошеня, на ходу розповідаючи чоловікові про те, що сталося. Встигла. «Швидка» не поїхала. В очах дитини плавав страх. Обережно розняла її ручки, поклала кошеня. Катруся перевела погляд. Пальчики зашевелилися, погладили м’якеньке хутро. У відповідь пролунало ласкаве «Мур-мур-мур». «Муруся», — тихо промовила дівчинка. Лікар полегшено зітхнув. Валентина дала волю сльозам — тепер можна.

Катя не випускала кішечку з рук. Ніч вони провели у лікарні. Вранці їх відпустили додому з висновком: «Дівчинка просто народилася в рубашці».
«Милість благодійнику», — прошепотіла Валентина.