Непередбачена краса: Дочка, яка з’явилася пізно.

У Марічки була чарівна донька. Хоча далася вона їй непросто – народила після сорока, коли вже й надії не було. До того ж Марічка овдовіла, і з чоловіком вони дітей не мали, та й залишилася сама…

А от як сталося: поїхала вона до своєї двоюрідної сестри у Львів, погостювала там пару тижнів, а як повернулася – через дев’ять місяць з’явилася на світ маленька Сонечко.

Сусідки, звісно, шепотілися, але Марічка нікому не розповідала, хто батько дівчинки. Навіть найближча подруга не вивідала таємниці. Зате Соня росла на заздрість усім – яснолиця, кучерява та міцна, як дубчак.

Марічка ж тремтіла над нею! Вчила розуму, готувала, шила сукні – все, щоб виростити з неї господарку. Виросла Соня високою та гарненькою. Після школи закінчила курси бухгалтерів у райцентрі й повернулася в рідне село працювати на птахофабрику.

Там і зустріла Тараса. Він недавно переїхав у село – агроном, освічений, не чета місцевим парубкам. Закохалися одразу. За місяць він зізнався у почуттях, і незабаром вони влаштували весілля на всі село.

Та от біда – після шлюбу Тарас почав десь пропадати, то на день, то на два. А якось літом сидять вони з Сонею у садку, чай п’ють… Раптом під’їжджає авто, і з нього виходять жінка з хлопчиком.

«Привіт, тату, привіз сина на канікули!»
Виявилося, він уже був одружений, а про першу сім’ю навіть не згадав. До сина їздив регулярно. Соня обман не пробачила – зібрала речі й повернулася до матері.

Марічка сльози лила, а дочка казала:

«Ну і що, що раніше була сім’я? Тепер він тебе любить! Візьми хлопця до себе – адже ж не назавжди…»

Та Соня стояла на своєму – розлучилася й подалась у Київ шукати щастя. До матері навідувалася часто, а похвалитися було нічим – ні роботи стабільної, ні свого кута, ні коханого.

Коли їй виповнилося двадцять вісім, мати захворіла. Соня кинула все й повернулася доглядати її. Два роки носила на руках, хоч лікарі й не давали більше півроку. Та все одно не встояла…

У Києві Соня більше не лишилась. Дружина ж Тараса аж здригалася, коли чутка про її повернення розлетілася. Він же сам похмурнів і важко дихав… Але Соня його уникала – дякувала за допомогу на поминках, та й годі.

А вона досі була гарнюня – навіть у тридцять не сказати! А в Тараса вже сивина пробивалася.

І тут – новий переполох! До села з армії повернувся Богдан Онищенко, двадцятирічний козак – високий, як тополя, плечі – що двері! Усі дівчата слідкували, кого він обере… А він ні на кого не дивився.

Аж поки не побачив Соню на річці – пливе, волосся розкуйовджене, мов у русалки… Хлопець аж підскочив! Сів на березі, чекав, поки вийде… А потім – бух у воду! І виніс її на руках.

Вона сміється, виривається, а Богдан не відпускає. Закохався, як хлопчина, і за кілька днів – одразу заміж звати!

Батьки в шоці:

«Та що ти видумуєш! Вона ж замужня була, у місті жила, а ти – зовсім дитина!»

Село бурхлить. На Соню всі дивляться з докором. А їй що? Провела з Богданом кілька вечорів, на березі сиділи… Та й хіба серце накажеш?

Прийшли до неї його батьки – благали відчепитися. Не витримала вона – зібралася та знову втекла до міста. Не буде їй щастя в цьому селі…

…Минуло сім років.

Життя в Києві теж не склалося. Спочатку працювала у магазині, знімала кімнату. Потім зустріла доброго чоловіка – одружилася, народила сина. Чоловік був поряд, жили непогано. Але в село її не тягло…

Чоловік часто казав: «Треба б до хати з’їздити, провідати». Та Соня відкладала – неприємні спогади…

Аж поки чоловік не захворів.

Залишилася вона вдовою у п’ятдесят… Син підліток, ще й хата в селі вікна настрічу дивить. Вирішили з сином поїхати – прибратися біля маминої могили, а заодно й будинок оглянути.

Приїхали – хата похилилася, але стоїть. Сусіди розпитали, що й як… Соня розповіла про своє життя, про втрату.

А ввечері – стук у двері. На порозі Богдан.

Життя його теж не пестило. Після її від’їзду він довго не одружувався, а потім узяв собі Наталку з сусіднього села. Та дітей у них не було…

«Не пощастило мені, Сонечко… – зітхнув він. – А тебе ніколи не забував.»

Вона дивилася на нього – обличчя вже не молоде, руки шорсткі… Але очи те самі.

Дала йому свою адресу, та не сподівалася, що він з’явиться.

Та не минуло й року – Богдан на порозі. Чисто виголений, у гарному піджаку… І дивиться так, що аж дух перехоплює.

Прийняла його… І раптом – наче двадцять років ніколи й не було.

Вони з Наталкою розлучилися, син у Соні його прийняв… І ось – пізнє кохання, але таке щире.

Поженилися тихо, без весілля. БогданІ жили вони довго та щасливо, діливши радість і горе пополам, немов і не було тих двадцять років розлуки.