Несподівана вечірка

Вечірка без запрошення

Олеся Миколаївна приміряла перед дзеркалом третій за вечір наряд, коли із сусідньої квартири долинули перші акорди музики. Жінка скривилася, поклала синю блузку на крісло і прислухалася. Годинник показував пів на восьму — ще рано для скарг, хоча сусідка Марічка зазвичай не влаштовувала галасливих посиделок.

— Може, у когось день народження, — пробурчала Олеся Миколаївна, натягуючи сіру кофточку. — Хоч попередити б могли.

Музика лунала дедалі голосніше, до неї додалися сміх і розмови. Олеся Миколаївна підійшла до стіни, що розділяла їхні квартири, і обережно притулила вухо. Голосів було багато, явно більше двох-трьох людей.

У двері подзвонили. Олеся Миколаївна, все ще в домашній кофті, заглянула у вічок. На майданчику стояла сусідка знизу, Віра Степанівна, з напружено-ввічливим виразом обличчя.

— Добривечір, — почала вона, ледве дочекавшись, коли відчиняться двері. — Ви не в курсі, який у Марійки свято? Музика гримить на весь під’їзд.

— Не знаю, — чесно відповіла Олеся Миколаївна. — Мені теж дивно. Вона зазвичай тиха.

— А може, її там і немає, — понизила голос Віра Степанівна. — Може, хтось чужій заліз? Часи зараз такі…

Жінки переглянулися. Марійка жила сама, працювала у бібліотеці, вела спокійне життя. Ніяких шумних компаній за нею ніхто не помічав.

— Давайте разом зайдемо, поцікавимося, — запропонувала Олеся Миколаївна. — Якщо щось не так, викличемо поліцію.

Вони піднялися на поверх вище. Музика лилася прямо з-під дверей, чулися окрики, чийсь голосний сміх. Олеся Миколаївна натиснула на дзвінок.

Двері відчинилися майже миттєво. На порозі стояла Марійка, але зовсім інша — волосся розкуйовджене, щоки червоні, у руках келих з чимось ігристим. На ній була яскраво-червона сукня, яку Олеся Миколаївна бачила вперше.

— Ой! — вигукнула Марійка, широко посміхаючись. — Сусідоньки мої дорогі! Заходьте, заходьте! У нас тут свято!

— Яке свято, Марієчко? — обережно запитала Олеся Миколаївна, зазираючи через плече сусідки в квартиру.

Там справді була ціла компанія. Людей із вісім точно, а то й більше. Чоловіки й жінки різного віку, всі в святкових вбраннях, усі з келихами в руках. На столі сяяв величезний торт, закуски, пляшки шампанського.

— Та яка різниця! — махнула руками Марійка. — Життя — от свято! Проходьте, частуйтесь!

— Марійко, а хто ці люди? — не здавалася Віра Степанівна. — Звідки вони?

— Друзі! — радісно оголосила господиня. — Старі добрі друзі! Познайомилися, потоваришували, от і святкуємо!

Із глибини квартири долинув чоловічий голос:

— Марійко! Іди сюди! Тостуватимемо!

— Іду, іду! — відгукнулася вона. — Дівчатка, правда, заходьте! Або я потім до вас зайду, розповім усе!

Двері захлопнулися. Сусідки залишилися стояти на майданчику, переДвері знову відчинилися, але на порозі не було нікого, лишень холодний вітерець пронісся крізь квартиру, немов сама темрява прийшла за своїм довгоочікуваним гостем.