Connect with us

З життя

Ніколи не пізно почати заново

Published

on

– Мамо, ти зовсім збожеволіла?

Слова доньки влупили в Лиду гостро та болюче, наче ніж під ребро. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.

– На нас уже пальцями показують! Мати загуляла! Ну добре, якби батько, він чоловік… А тут мати! Жінка! Хранителька роду. Тобі не соромно?

Сльоза скотилася по щоці, затрималась на мить і впала на руку. За нею друга, третя… Незабаром сльози просто лилися, а донька не вгавала.

Кость, чоловік Лиди, сидів на стільці, понуро опустивши плечі й випяливши губу.

– У нас батько хворий, ти що?! Йому догляд потрібен! – Кость схлипнув. – Хіба так роблять? Мамо? Він тобі всю молодість віддав, ви з ним дитину виростили, а тепер що? Захворів – і ти вирішила хвостом повиляти? Ні, моя дорога, так не йде…

– А як іде? – спитала Лида.

– Що?! Ти знущаєшся? Подивись на тата… Вона ж знущається!

– Я тобі, Тетяно, наче не рідна мати, а лютый ворог… Отак спізнилася за батька турбуватися…

– Мамо! Що ти видумуєш? Що з себе сироту корчиш? Ні, сил моїх більше немає… Зараз подзвоню бабусі, нехай вона з тобою розбирається! Ганьба!

– Уявляєш, – обернувшись до батька, каже Тетяна, – йду з університету, а вони… гуляють під ручку… Він їй віршики читає, мабуть, свої… про кохання, чи не так, мамо?

– Зла ти, Тетяно… Зла й дурна. Молода ще…

– Дивись! Жодного каяття! Досить… Дзвоню бабусям, обом, нехай приходять і розбираються. У нас з татом сили вже немає.

Лида мовчки розпрямилася, розгладила зморшки на хатній сукні, змахнула невидимі порошинки. Підвелася.

– Гаразд, мої дорогі… Піду я.

– Куди, Лидо?

– Піду від тебе, Косте…

– Як це «піду»? Куди?! А я? Я як?

Донька в цю мить блискавично дивилася на матір, щось емоційно викрикувала в телефон.

– Тетяно… Тетяно! – застогнав Кость, наче по покійнику.

– Що? Що, тату? Спина? Де болить?

– Ой… ой… Таню… вона… мати… пішла сказала.

– Як це «пішла»? Куди? Мамо… Що ти знову видумала? На старості літ?

Лида усміхнулася. Акуратно складала речі у валізу. Вона вже хотіла піти, та Кость захворів – загострився хондроз. Як він стогнав, як скаржився…

– Лидо… у мене, мабуть, грижа…

– На МРТ не показало.

– Ой, та що вони там знають, лікарі… Вони ж, чуєш, спеціально спочатку не кажуть.

– Так? А навіщо?

– Ну… щоб потім гроші більше витягнути. У Петровича на роботі так само… Хондроз, мазі, таблетки, а потім – бац! – грижа, та ще й якась страшна, з химерною назвою…

Тоді Лида не пішла. Не змоглала кинути «бідолашного». А тепер…

– Скільки тій життю, Лидо, – почула вона голос подруги Олени, – ти ж, як раб на галерах, працюєш на них. Що доброго тобі Коцько приніс? Ні-чо-го! – Олена з хлопком вдарила долонею по столу.

– Усю молодість гуляв, як кобель… Навіть цю… перукарку… як її…

– Мильцю.

– О, точно, Мильцю! Таскав її, наче святу. Ти на двох роботах, ще й підробляєш, а Коцько на дивані. Йому в санаторій треба? Море? Літає! А Лида – на город до свекрухи, потім до мами. А те, що у сорок років ногу волочиш – то нормально, так?

– Ну, Олено, – тоді виправдовувалася Лида, – Коцько ж він…

– Що він? Із іншого тіста? Ааа… так, він же чоловік, священна тварина. Подивись на інших – жили рвуть, щоб родині добре жилося. А у вас – навпаки. Ти – як та рабиня, а він… пристосуванець.

– Олено, – несміливо подивилася на подругу Лида, – давно хотіла запитати… Наче ти Коцька не любиш… Наче він тобі щось зробив… Усю жизнь уникаєш його, на свята не збираємось разом…

Запитала – і сама злякалася. Раптом почує, що між ними були почуття…

– Гаразд, скажу…

Лида вся зіпнулася.

– Та не за що мені твого морщака любити. Усе життя пам’ятатиму, як він липкими рученятами по мені шарив.

Пам’ятаєш, у нас на дачі його день народження святкували? Я тоді з Миколою лише зустрічалася. Ви мені в кімнаті лігти сказали. Перепила трохи – і спала, як убита.

Прокинулася – дикий страх. Рот закритий, а його руки вже під спідницею. Вивернулася, подряпала йому морду. Він потім казав, що кіт напав…

А найгижче? Його мама лежала поруч і все бачила. А потім заявила, що це я його спокусила. Погрожувала тобі розповісти, а вона сміялася: «Нікуди ти не дінешся». Тому я тоді швидко звалила. Не хотіла твою родину руйнувати. Ти ж тоді вагітна була…

Ось і виговорилася.

Лида мовчала…

Як так? Подруга стільки років мовчала… Останнім часом Лида почала розуміти, як повинні ставитися чоловіки до дружин.

«Треба порадитися з Петром, Іваном, Юркою», – казали знайомі. Хвалилися подарунЛида глибоко зітхнула, взяла валізу і вийшла з дому, усміхаючись вітру, що лагідно торкався її обличчя.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

двадцять − двадцять =

Також цікаво:

CZ2 хвилини ago

Tajemství za koupelnovými dveřmi na Vinohradech

Poprvé jsem si to všimla, když naše sedmiletá Anička přestala navazovat oční kontakt, kdykoli se s Petrem vrátili z večerní...

CZ13 хвилин ago

Vánoční večeře, kterou má dcera nechtěla vařit

Jmenuji se Jarmila a je mi sedmdesát jedna let. Žiju v Olomouci, v témže cihlovém domku na Hodolanech, kde jsem...

CZ18 хвилин ago

Dvě ruce, které jsem se bála pochopit

Pokaždé, když jsem otevřela dveře tátova pokoje, zahlédla jsem ty samé prsty mizející pod dekou — a pak jsem jednoho...

CZ31 хвилина ago

Manžel pod cizí jménou v mobilu

Petra zahlédla jeho auto před domem kolegyně a nespustila jedinou slzu. Co udělala potom, bylo mnohem horší pro něj i...

CZ31 хвилина ago

Dveře, za kterými se rozhodlo o dvou životech

Jmenuju se Petra Hrubá, dvacet šest let pracuju jako noční vrátná v jednom z panelových domů na Jižním Městě v...

HE2 години ago

המזל”ט של בן אדר

ים התיכון היה אפור בשקיעה כשרונית כהן יצאה מהמונית ליד מלון דיוויד אינטרקונטיננטל בתל אביב, והבטיחה לעצמה שהערב הזה יחתום...

CZ5 години ago

Dva roky do penze – a zlatý retrívr, co nejde od hrobu

Jana Veselá stála v kuchyni jejich řadovky v Ostravě-Porubě a krájela papriku na večeři, když Zdeněk přišel s novinou, která...

CZ5 години ago

Pán Dvořák a křídy, které rozdělily dům

Svítání na Žarošické bylo šedé a vlhké, a první věc, kterou jsem to ráno ucítil, nebyla vůně kávy, ale podrážka...