Новий шлюб сина з двома дітьми: щоденні випробування для всієї родини

Ось уже третій рік триває цей кошмар. Коли мій син Віталій привів у наш дім нову дружину — жінку з двома дітьми від попереднього шлюбу, — я навіть уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони побудуть у мене лише кілька місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а «тимчасово» стало постійним. До того ж — тепер його дружина Оксана чекає від нього дитину. І кожен мій день у старості нагадує справжнісіньке чистилище.

Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній хрущовці у спальному районі. Зараз у квартирі — я, мій син, його вагітна дружина та її двоє дітей. Незабаром буде ще одна дитина. Я не скаржусь на Оксану — вона до мене ставиться з повагою, не влаштовує скандалів. Але нічого робити по дому не вміє і не хоче. Хоча діти в садочку, вона не працює — лише сидить у телефоні або гуляє з подружками. Іноди робить манікюр, і я навіть бояюсь думати, чиїми грошима.

Віталій працює, так. Але його зарплати ледь вистачає на їжу та комунальні, особливо з такою компанією. Все інше — на мені. Моя пенсія, а ще підробіток: кожного ранку о п’ятій я мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюсь додому. Здавалося б — можна відпочити, але не тут-то було: у мийці гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не зварено, білизну не випрано, підлогу не підметено. І все це — моя робота.

Оксана, поки не завагітніла, хоч у магазин ходила, інколи готувала. Зараз — і цього немає. Каже, що в животі тягне. Відведе дітей у садок — і зникає. Додому повертається разом із Віталієм до обіду, а їсти ж треба — і варити, і сервірувати, а потім ще й мити. Хіба вона це робить? Ні, звісно. Все на мені. І я вже не витягую.

Одного разу я наважилась поговорити з сином. Кажу: «Сину, у нас у маленькій квартирі занадто багато людей, може, з Оксаною подумаєте про оренду?» Він лише знизав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, а грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ніж по серцю. Я все життя жила заради нього, заради сім’ї. А тепер — терпи?

Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала з плити. Забрали швидкою. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодного стресу. Але як тут відпочивати, коли вдома щодня — як у цирку?

Діти, звісно, не винні. Але вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина перетворили мою старость на нескінченну втому. Після обіду я намагаюсь хоча б на годину лігти — ноги гудуть, спину ломить. А потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері будинок перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, кричать, плачуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.

Останнім часом я все частіше думаю, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде брязкати каструлями, розкидати іграшки і чекати, щоб їм принесли їсти. Де я, нарешті, зможу просто перевести подих.

Але мені страшно. Страшно залишитись однією. Страшно брати кредит у старості. Але ще страшніше — кожного дня почуватись покоївкою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старость із теплотою та турботою. А виявилось — зі здертими до крові руками і пульсом за двісті.