Обійми на малій дитячій постелі: тепер великий чорний пес завжди поруч.

Вони спали, обійнявшись на його маленькому дитячому ліжечку. І вже ніхто не проганяв цього великого чорного пса. Собака спала на самому краю, щоб Малюк міг вільно розтягнутися на простирадлі й заснути.

Страшна хвороба забрала у Малюка його рухи й мову. Він нерухомо лежав на ліжку, і тільки солоні сльози стікали по його сумному личку. Усі намагалися його розважити. Мама й тато не відходили від нього ні на крок. Вони сумували в душі, що їхній улюблений, прекрасний Малюк такий безпорадний і нещасний.

Одного зимового морозного вечора, повертаючись додому, тато помітив у снігу біля ганку чорного пса.
— Іди-но додому, песику. Застудишся ж.
— У мене вже немає дому. Мій господар помер. І мене вигнали з квартири.
— Що ж мені робити з тобою, бідолахо? У нас вдома маленький хворий хлопчик, і я думаю, всі будуть проти твого перебування.
— А ти спробуй усе ж.
— Ну, будь-що-будь…

Тато був доброю людиною і не зміг уночі залишити собаку замерзати на вулиці.

Так Лучик оселився в домі Малюка. Він був вихований і дуже мудрий. Знав, як і з ким варто спілкуватися. Пес мило посміхався мамі, був готовий бігати з татом на будь-які пробіжки. Але до Малюка його не пускали.

Як кажуть, вода камінь точить, і Лучик, поступово завойовуючи любов родини, почав здобувати місце біля ліжечка Малюка. Він лежав там годинами, поклавши велику голову на лапи й про щось глибоко задумавшись.

Одного разу, коли біля Малюка не було ані мами, ані тата, а він, очевидно, відчував біль і тихенько скавулів, як маленьке безпомічне цуценя, Лучик стрепенувся, поклав голову на ліжко й почав лизати безпорадну руку дитини. Хлопчик затих. Собака облизувала кожен пальчик малюка та з ніжністю торкалася губами його руки. Коли прийшла мама, вона була вражена. Малюк усміхався. І тепер Лучику дозволено було класти свою голову на дитяче ліжко та облизувати ручку Малюка. І кожного разу Малюк починав усміхатися від дотиків собаки. Ніхто не знає чому, але ручки хлопчика почали поволі відтаювати, і він зміг перебирати пальчиками шерсть собаки. Батьки були дуже здивовані. Лікарі сказали, що він ніколи не зможе рухатися. Люди, не кажіть «ніколи». Кажіть: усе може бути.

Лучик продовжував свій масаж. А оскільки йому тепер ніхто не заважав, то він прийнявся за обличчя Малюка. Малюку, мабуть, було лоскотно, і він видавав звуки, схожі на сміх. Це було диво.

Малюк чекав, коли Лучика приведуть з прогулянки. І собака поспішала додому, ніби боячися, що хлопчик без неї зникне. Минали тижні й місяці. І ось Лучик піднімався на ліжко й притулявся усього тілом до тіла Малюка. Батьки боялися за свою дитину. Адже раптом собака випадково зашкодить синові. Але нічого такого не сталося. Собака так уміло вкладався в ліжко хлопчика, що всім вистачало місця. Малюк тепер усе впевненіше перебирає руками шерсть собаки, а коли його перевертали на бік, він уже міг її обійняти. Щастю пса меж не було. Він щасливо усміхався. Очі друзів сяяли радістю.

Малюк придумав гру. Він скидав з ліжка свою іграшку. А Лучик піднімав її й обережно клав на груди малюкові. Той сміявся. І знову роняв її на підлогу. Так могло тривати годинами. Потім друзі, втомившись, разом в обнімку засинали. Їхні усмішки свідчили, що бачать вони хороші сни.

Через якийсь час хлопчика почали садити на подушки. Пес укладався поруч і підштовхував його носом під руку. Малюк давав йому бублики й гладив велику чорну морду.

Лікарі, що приходили оглянути малюка, сварили батьків за таку антисанітарію. Адже дитина хвора, як можна дозволяти собаці лежати на одному ліжку з сином. Але батьки бачили щастя дитини і не могли розлучити його із собакою.

І хвороба почала відступати. Він заговорив, почав рухатися, а згодом і ходити. І весь цей час його чорний друг був поруч.

І ось я думаю: чи не є собаки – ангели, послані до нас на землю? Бо як ще можна пояснити це дивовижне зцілення?! І як можна зрозуміти, що у простого собаки може бути таке велике, добре і мудре серце?