Обіцянки сватів про великі хороми виявилися обманом

Ще в ті часи, коли весілля влаштовували за старим звичаєм, а вірили на слово без паперів, сталося це горе наше. Жили ми з чоловіком, Петром Івановичем, у селі під Херсоном, де вітер з лиману навіває спогади про вільне козацьке життя. Мене звуть Орина Степанівна, і на п’ятдесят восьмому році життя дізналася я гірку правду про людей, яких вважала рідними.

Дорогий наш син

Наш Олесь – світло очей наших. Ми з чоловіком виростили його в хаті, де кожна гривня була на вагу золота. Він виробився розумним, працьовитим, закінчив університет у Києві й тепер працює інженером. У тридцять років зустрів він дівчину з міста – Марічку. Свати, її батько Тарас Григорович і мати Ганна Петрівна, на заручинах розповідали, які у них хороми: “Ваш син у палац переїжджає, допомагатимемо, чим зможемо”. Ми, прості селяни, повірили їхнім солодким словам.

Марічка спершу здалася доброю дівчиною – усміхнена, чемна, з вищою освітою. Весілля справили багате, віддали всі заощадження, ще й у борг улізли, аби не соромити сина. Вони ж обіцяли: “Ми теж вкладемося, допоможемо молодим”. Та після весілля їхня “допомога” обернулася бідою, що розбила наше серце.

Гірка правда

Олесь із Марічкою оселилися в тій самій квартирі, що свати називали “палацом”. А виявилося – стара двокімнатна халабуда, де живуть самі свати, їхній син з дружиною і двома дітьми, а тепер ще й наші молоді. Шість душ у тісноті, з однією ванною! Олесь і Марічка сплять у кутку на розкладному дивані, а їхні речі лежать у картонках. Які вже там хороми!

Свати не тільки не допомагають, а й користуються Олесем. Тарас Григорович змушує його лагодити старенький “Запорожець”, а Ганна Петрівна вимагає, щоб молоді платили за комуналку за всіх. “Ви ж у нас мешкаєте, то будьте вдячні”, – кажуть вони. Наш син мовчить, аби не сваритися, але я бачу, як він зникає на очах.

Гірше за все – їхня зневага. Коли ми приїжджаємо в гості, вони дивляться на нас зверхньо. “З села приїхали, не розуміють міського життя”, – кинула якось Ганна Петрівна. Сміються з нашої говірки, з одягу, навіть з домашніх вареників, що привезли. Їхня донька, Тетянка, взагалі кличе нас “колгоспниками”. Терпіла я, терпіла, та вже сили нема.

Синова мука

Олесь став іншим – похмурим, втомленим. Каже, що Марічка часто свариться через батьків, але благає не втручатися. “Мамо, я сам розберусь”, – говорить, а в очах його – безвихідь. Вони хочуть зняти помешкання, та свати не дають: “Куди ви подінетесь? У вас же нічого нема”. Ми б і допомогли, та всі гроші пішли на весілля, а пенсія ледь на життя вистачає.

Пробувала я поговорити з Марічкою. “Твої батьки обіцяли допомогу, а лише біду роблять”, – сказала. Вона лише зітхнула: “Вони вже такі”. Її байдужість розчарувала мене. Думала, буде опорою синові, а вона дозволяє батькам ними вертіти. Петро сердиться: “Треба було їхнім байкам не вірити”. Та хто ж знав, що вони брехуни?

Що робити?

Не знаю вже, як допомогти синові. Поговорити з сватами? Та вони й слухати не будуть. Забрати Олеся додому? Та він же дорослий і любить Марічку. Сусіди кажуть: “Забирай сина, нехай з нуля починають”. Та як я можу за нього вирішувати?

У п’ятдесят вісім років бажаю тільки одного – щоб Олесь був щасливий у своїй хаті, з доброю дружиною. Та свати своїми обіцянками завели його в пастку, а їхні глузування ранять наче ніж у серце. Відчуваю себе обдуреною, та найбільше боюся за сина. Як його захистити, не втративши? Як змусити сватів відповісти за брехню?

Мій біль

Ця історія – мій крик душі. Свати, Тарас Григорович і Ганна Петрівна, може, й не хотіли лиха, але їхня брехня руйнує життя мого сина. Олесь, може, і любить Марічку, та його мовчиЯ знаю, що колись мій син прозріє і зрозуміє, що справжнє щастя — не в міських стінах, а в родинній теплі, яке ми для нього завжди збережемо.