Образив її слугинею, він пішов до іншої, але отримав несподівану відповідь, повернувшись

Він назвав її жалюзною служницею та пішов до іншої. Але коли повернувся — отримав несподівану відповідь.

Марійка з дитинства чула одне й те саме від бабусі та матері: «У нас, у нашому роді, жінки нещасливі в коханні». Її прабабуся овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на шахті, мати залишилася сама з дитиною, коли Марійці не було й трьох років. І хоч вона не вірила у родинну проклятку, глибокіше в душі завжди чекала, що її любов теж скінчиться болем. Хоч і не хотіла цього — мріяла про тепло, дім, чоловіка та дітей.

Свого майбутнього чоловіка — Богдана — вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він працював у іншому цеху, але обідали вони в одній їдальні. Так і познайомились. Все відбулося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Богдан переїхав до неї — у двокімнатну квартиру, що дісталася після смерті бабусі. Мати тоді вже померла. Спочатку було спокійно: народився перший син, потім другий. Марійка крутилася, як могла: гуртування, прання, виховання. Чоловік працював, приносив гроші, але додому повертався все рідше, і розмов ставало все менше.

Коли Богдан почав затримуватися на роботі й приходити додому втомленим, з чужим запахом парфумів на сорочці, вона все зрозуміла. Запитувати не наважувалася — боялася залишитися сама з двома дітьми. Але одного разу таки не витримала:

— Подумай про дітей. Будь ласка. Благаю.

Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без крику. Наступного ранку вона подала йому сніданок — він навіть не доторкнувся.

— Все, на що ти здатна — це бути прислугою, — кинув він з огидою.

І через тиждень пішов. Просто зібрав речі й зачинив за собою двері.

— Не кидай нас, прошу! — плакала вона у передпокої. — Діти не можуть бути без батька!

— Ти — жалюзна служниця, — повторив він, виходячи.

Це почули їхні діти. Кілька хлопців сиділи на дивані, обійнявшись, не розуміючи: що вони зробили не так? Чому батько пішов? У чому їхня провина?

Марійка не дала собі впасти. Вона жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила воду, вчила хлопчиків читати й прала руками, коли не працювала машинка. Хлопці допомагали — дорослішали швидко. Вона забула про себе, про жінок, про мрії. Але доля, як завжди, вміє здивувати.

Одного разу в магазині в неї впав на підлогу пакет із чаєм. Його підняв незнайомий чоловік і посміхнувся:

— Може, допоможу донести пакети?

— Не треба, — автоматично відповіла вона.

— Ну, я все одно допоможу, — сказав він, уже беручи в руки сумки.

Звали його Олег. Він почав приходити до того ж магазину кожного дня, потім почав проводжати її, далі з’явився у її під’їзді, щоб допомогти з прибирВін залишився з нею назавжди.