Очікую дружину в аеропорту: рейс затримується

В один чудовий день я стою в аеропорту Києва, чекаю на повернення дружини з Італії. Літак затримується вже годин на три, за повідомленнями, і через це я вже помалу нудьгую. Поряд в очікуванні стоїть ще один чоловік інтелігентного вигляду: окуляри, капелюх, валізка… Підходить до мене, весь такий зніяковілий, і просить доглянути за його валізою на кілька хвилин, поки він сходить до вбиральні. Я людина доброзичлива, тому погодився і стою. Пів години. Годину. Півтори. Я вже не просто знервований — я розлючений!

Зрештою, підходжу до сержанта аеропортової служби і пояснюю ситуацію з валізою. Він просить мене пройти з ним. Заходимо до їхньої кімнати, починаємо оформляти справу: протокол, мої паспортні дані, опис ситуації. Нарешті дійшли до опису вмісту валізи.

Відкриваємо…

Боже ж мій! Щоб мене грім побив! Валіза до самого верху наповнена великими євро-купюрами в банківських упаковках! Я мало не проковтнув бороду від усвідомлення того, що не захопив це з собою! Почуваюся повним дурнем, немає навіть сил на себе сварити! Гляну, а протокол так тихенько зім’яли люди в формі і сором’язливо переглядаються між собою і валізою… Тут їх ніби підмінили, кинулися до неї і почали напихати ці пачки у всі кишені, а я лише стою, ковтаю слину… Але сержант змилостивився і каже:

— Що стоїш, годувальнику наш!? Бери собі, що ж ми, зовсім вже?!

Кинувся я до валізи, забувши власне ім’я, й почав теж набирати собі гроші…

Набираю, набираю, набираю, набираю…

Прокидаюся — все простирадло в труси заправлене.