Одразу зажили на повну.

Олексій з Ганною одразу добре стали жити. Полюбили одне одного. Одружилися, весілля гарне справили. І з першого дня – у своєму домі. Олексій разом з батьком його збудував. Високий вийшов, статний, з великими вікнами, що дивились на подвір’я та вулицю. Двір просторий, злегка похилий, із квітковими клумбами. А за будинком стояли будівлі для худоби та немаленький город, що тягнувся рівними грядками до самого сходу сонця.

Господарям трохи за тридцять, а вже шестеро діточок метушаться в домі та на подвір’ї. І це також є правильним.

Але тут сестра Олексія, Оксанка, що жила в сусідньому селі і щороку народжувала невідомо від кого, запила, і одного ранку після гулянки так і не прокинулась.

Що тут говорити? Олексій зібрався. Поїхав. А де ж це Ганна з дітьми та господарством дінеться? Поховав. Все як треба, по-людськи. І додому повернувся.

Стоїть на порозі, а перед ним – четверо племінників. Найменшому, Володильчику, чотири роки.

Ганна сіла на стілець і мовчки дивиться. І діти – теж мовчать і дивляться. Чого їм ще робити?

Ганна обтерла руки фартухом і каже:

– У мене ж навіть солі не вистачить, щоб борщ на всіх досолити.

– А ми й без солі похлюпаємось, – відповідає Олексій. І посміхається.

І Ганна теж починає посміхатися. А що їй робити?

Кузени кинулися роздягати новоприбулих і приводити до ладу.

Нормальна така родина вийшла, коли всі діти перемішалися. І головне, що їх небагато – усього десятеро в такому просторому домі.

А вже наприкінці наступного літа через їхнє село як ураган промчав циганський табір. Все на своєму шляху змітало. Після того чимало господинь позалишались без килимків, вивішених на паркан для сушки, курей і качок. А в родини Соколов саме порося з заднього двору поцупили!

Тільки Олексія з Ганною цигани обійшли стороною і навіть подарунок залишили.

Ввечері Ганна вийшла на східці, а там – вузлик з червоної тканини. Вона спершу не зрозуміла, що це, бо вузлик мовчазний.

Уже в домі розгорнула на столі – всередині хлопчик смугленький. Добре глядить на всіх своїми вугольними очима.

Олексій через плече дружини глянув і мовив:

– Чого? Нормально. Тепер у нас чоловіків більше, ніж жінок. Та й білий колір розбавить своїм чупердяєм.

А Володильчик, наймолодший дотепер, піднявся, розглянув братика і каже:

– Охо, нам пощастило, скажи, тату! В усіх цигани дещо вкрали, а нам навіть Василька додали в подарунок!

І вся родина захвилювалася, затурбувалися, новому братові життя налагоджують.

Що далі розповідати? Все як у всіх: діти ростуть, батьки старіють. Олексій стіл в хаті раз по раз у довжину дороблював. Як черговий син або дочка в школу йдуть, треба ж і їм, де уроки робити. Так і старалися. У хаті всі все робили разом.

Якось на зборах у школі вчителька заговорила про труднощі підліткового віку, Олексій з Ганною (бо на батьківські разом ходили) переглянулися і засоромилися, бо всі ті труднощі прозівали. Лишилося тільки Василька не прогледіти.

А як це прогледіти, якщо все як треба? У школі – акурат. У хаті він у свої чотирнадцять усю чоловічу роботу робить і всім намагається допомогти.

Спокійно, без метушні, дочки повиходили заміж і в чоловікові родини перебралися. Хлопці теж одружилися і кожен став у своїй хаті жити.

Василько відслужив в армії і до стариків повернувся. Хотів у місто, далі навчатися, та де там. Кожне літо двір повний онуків, племінників Василькових.

А він їх всіх чекає, як закордонних принців. Готується…

Гойдалки у дворі поставив. І для маленьких пісочницю спорудив. Туди ж відра з ріки натягав піску промитого. Поближче до паркану, для малечі, кому ще на річку не можна, басейн викопав-облаштував. Туди зранку шлангом води напускав, щоб нагрілася, щоби діти не нежить. А в сільмазі накупив качечок-дельфінчиків, щоб прям зовсім на море було схоже.

Так цей загін кожне літо їхати не до діда і бабусі збирався, а до дядька Василька.

А він сідатиме на корточки біля воріт, майже під самі очі зарісши чорною щетиною, і жде. А як побачить чергового племінника або племінницю, розкине руки у всю шир, та як усміхнеться своєю солодкою усмішкою, так діти до нього летять стрімголов і притираються до шершавих щік, а самі у вухо шепотіти: «Ти, дядько Василько, чекав мене?».

Він же всіх цілує-цілує і неодмінно відповідає: «Ще як чекав! Більше за всіх!..».

Але найбільше щастя ввечері, коли посуд вимитий, діти накупані і спати йдуть.

Всі, до одного, затамували подих і чекають. Встає дядько Василько тоді та й каже гучним голосом:

– Нуууу… хто сьогодні зі мною ночувати на сіно йде?

І тут всі гукають. Гукають, мабуть, як колись «ура» на демонстраціях кричали…

Вранці рано-рано бабуся Ганна полізе на сіновал, щоб перевірити, чи не відклала якась блудлива курка там яйце, і побачить: прямо в середині розстелений великий тулуп і спить на ньому цілком щаслива гарна людина. А навколо, як курча, діти до нього туляться – до обличчя, рук, ніг. І спляаааать усі. Всі дванадцятеро.

А чого?

Олексій з Ганною вже мають одинадцять онуків…