Окуляри фіолетового кольору

ФІОЛЕТОВІ ОКУЛЯРИ

ДИКИЙ.

Брудний й худий пес здригнувся. Камінь влучив йому в лапу. Він біг, скільки вистачало сил, не озираючись, бо знав – це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він був просто голодний. Просто бродяга.

* * * *

Віталій дивився на маму й не розумів, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Раніше він часто питав «чому», але так і не дістав відповіді, яку б зрозумів.

А потім, рік тому, у їхнє з мамою життя увійшов Андрій. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присідаючи перед ним, ніби Віталій був зовсім маленьким, і сказав, що тепер буде жити з ними, і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не вони з мамою залишаться тут, а переїдуть до Андрія. Переїзд не хотівся – тут друзі, школа, його кімната з іграми… Мама запевнила, що візьмуть усі іграшки, а нова кімната буде ще краща. А друзі – справа наживна, з часом знайдуться… Віталій сердився на Андрія й усе рідше з ним розмовляв…

* * * *

— Синаху, іди пограйся! Дивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Віталю, ну що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені теж нелегко. Але ми обов’язково звикнемо! Головне – зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка тут дитяча майданчик! Правда ж гарно?

Він справді швидко зійшовся з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими, але було весело.
— Дивіться, Дикий! Швидше, беремо камінці! Давай, давай!
Віталій разом з усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли всі. У дальньому кутку двору біля смітника ледве пересувалася собака, кульгаючи на одну лапу. Пес був старий, його хитало. Побачивши дітей, він притулив голову й метнувся в інший бік. Хлопці продовжували переслідування. Собака сховалася в кущах бузку біля під’їзду Віталія.

— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же нешкідливий! Навіщо, навіщо ви його женете?!
— Ти що? Він же бродячий! У нього, як його… сказ! Всі безхатьки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжі шукає! Не треба, не треба його бити!
— Ти що, з глузду з’їхав?!

Хлопці пішли, а Віталій стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він попрямував до дверей під’їзду, а з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «А раптом він і справді дикий?» — промайнула думка. «Зараз вискочить…» — він прискорив крок і захлопнув за собою двері.

Хлопчик довго не міг заспокоїтись. Вичекав, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, прихопив пару сосисок і тихенько вислизнув на вулицю.
— Дикий… Дикий… — ледве чутно шепотів.

Кущі заворушилися, з’явилася собача морда. Він кинув сосиску, потім другу, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись. Так почалася дружба хлопчика й собаки…

* * * *

— Віталю, я взяв квитки на футбол! Як тобі? Підемо? — усміхався Андрій.
— Не маю часу, — буркнув хлопець, надувши губи.

Так було щоразу. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мама лаяла Андрія. Віталій завжди був незадоволений. Не подобався йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…

— Віталик, — мама посміхнулася, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були дідусь і бабуся?
— Ну, — насупився хлопець.

— Ми з Андрієм взяли відпустку, на наступному тижні їдемо до них у село! На два тижні! Ті радієш?! Будє весело!
— Не радію й нікуди не поїду. Не маю часу.
— То це як «не маю часу»? І чим же ти такий зайнятий?
— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Андрієві! Ось і їдь з ним! А у мене справи! — кричав хлопчик, не можучи кинути Дикого. Пес тільки трохи одужав, навіть болячки піджили, і вже майже не кульгав… Два тижні – це занадто довго!

— Так, Віталій, чого ти так зі мною розмовляєш? Що це таке?
— А що тут відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки.

Віталик швидко побіг у кімнату й грюкнув дверима. Він чув, як мама й Андрій сперечалися, йому навіть здалося, що в розмові пролунало ім’я його собаки. Хлопець із силою затулив вуха… усе через цього Андрія, раніше мама так із ним не розмовляла…

— Як справи, чоловіче? — Андрій ляснув його по плечу. — Розкажеш мені, які у тебе такі невідкладні справи? — він усміхнувся.
— Ні, — буркнув Віталій і спробував зітрясти з плеча руку вітчима.
— Слухай, не сердься. Я ж із добрим— Слухай, не сердься. Я ж із добрим прийшов! Давай покажеш мені свого Дикого, чи що?!