Окуляри кольору фіалки

**Фіолетові окуляри**

ДИКИЙ.

Брудний і худий пес скрикнув. Камінь влучив у лапу. Біг, як тільки міг, не обертаючись. Знала, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто голодний. Просто безхатько…

* * * *

Ярослав дивився на маму й не розумів, про що вона говорила. Скоро йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Раніше він часто питав «чому?», але так і не дочекався відповіді, яку б зрозумів.

А потім, рік тому, у їхньому з мамою житті з’явився Богдан. Він міцно стиснув хлопчику руку, присів перед ним навпочіпки, ніби Ярик був маленьким, і сказав, що тепер буде жити з ними і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не вони житимуть із Богданом, а вони з мамою переїдуть до нього. Переїжджати він не хотів — тут друзі у дворі й у школі. Тут його кімната й іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната буде й там. А друзі — справа набуття, з’являться з часом… Ярик сердився на Богдана й намагався із ним не спілкуватись…

* * * *

— Сину, іди пограйся! Дивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Ярику, ти чого? Я теж тут нікого не знаю, і мені теж важко. Ми обов’язково звикнемо й із усіма познайомимося! Ти головне зроби перший крок, а там уже не страшно! Подивись, яка тут дитяча площадка! Правда ж класно?

Він справді швидко подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими, із ними було цікаво.
— Дивіться, Дикий! Швидше, беремо камінці! Давай, давай!
Ярослав схопив камінці разом із усіма й побіг туди, куди бігли вони. У дальньому кутку двору до смітника пробирався пес, кульгаючи на одну лапу. Пес був старий і хитався. Побачивши дітей, він притулив голову й кинувся у протилежний бік. Хлопці продовжували ганятись. Собака сховалась у бузку біля під’їзду Ярика.

— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же беззлобний! Навіщо, навіщо його проганяти?!
— Ти чого? Він же бродячий! У нього от це… як його… сказ! Він зовсім дикий! Усі безхатька небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжу шукає! Не треба його бити!
— Ти що, з глузду з’їхав?!

Хлопці пішли, а Ярик стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він попрямував до дверей під’їзду, із кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «Раптом і справді дикий», — промайнуло в голові. «Зараз вистрибне…» — він прискорив крок і зачинив за собою двері.

Хлопчик довго не міг заспокоїтись. Дочекавшись, коли мама піде у ванну, набив кишені хлібом, узяв пару ковбасок і тихенько вислизнув на вулицю.
— Дикий, Дикий… — ледве чутно шепотів.

Кущі заворушились, з’явилася собача морда. Він кинув ковбаску, потім другу, віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись. Так почалася дружба пса й хлопчика…

* * * *

— Ярику, я взяв квитки на футбол. Ти як? Підемо? — посміхався Богдан.
— Не маю часу, — похмуро відповів той, надувшись.

І так щоразу. Чи це нова залізниця, чи поход у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Богдана — Ярик завжди був незадоволений. Не подобався йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити він із ним не збирається…

— Ярику, — мама посміхнулась, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були дідусь і бабуся?
— Ну, — нахмурив брови хлопчина.

— Ми з Богданом взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На два тижні! Ти радий?! Буде весело!
— Не радий і нікуди я не їду. Не маю часу.
— То як не маєш часу? І чим же ти так зайнятий?
— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Богданові! Ось і їдь із ним! А я тут справи маю! — кричав хлопчик. Він не міг кинути Дикого. Пес трохи видужав, навіть рани піджили, і вже майже не кульгав… Два тижні — це занадто довго!

— Так, Ярославе, чого ти розмовляєш зі мною таким тоном? Що це таке?
— А що тут у вас відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки.

Ярик швидкоВін почув, як Богдан пошепки сказав мамі: «Давай все владнаємо, він просто боїться втратити друга», і раптом зрозумів, що цей чоловік ніколи не намагався замінити йому тата — він просто хотів бути поруч.