Окуляри кольору індиго

Фіолетові окуляри

ДИКИЙ.

Брудний й худий пес скрикнув. Камінь влучив у лапу. Він біг, як міг швидше, доки вистачило сил. Не озирався — знав, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він просто був голодний. Просто бездомний.

* * * *

Ігор дивився на маму й не розумів, про що вона говорить. Незабаром йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було дідуся й бабусі. Колись він часто запитував «чому», але так і не дочекався відповіді, яку б зміг зрозуміти.

А потім, рік тому, у їх із мамою житті з’явився Олексій. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присів перед ним навпочіпки, ніби Ігор був зовсім маленьким, і сказав, що тепер буде жити з ними і його можна називати татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався — це не вони будуть жити з Олексієм, а він із мамою переїдуть до нього.

Переїжджати йому не хотілося. Тут друзі у дворі й школі. Тут його кімната й іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната буде й там. А друзі — справа наживна, з’являться з часом… Ігор сердився на Олексія й намагався з ним не спілкуватися…

* * * *

— Сину, іди пограйся! Дивись, скільки хлопців у дворі!
— Мам, я ж їх не знаю…
— Ігоречку, ну що ти? Я теж нікого тут не знаю, і мені, знаєш, теж нелегко. Обов’язково звикнемо і з усіма познайомимось! Головне — зроби перший крок, а потім уже не страшно! Дивись, яка тут дитяча площадка! Правда, класно?

Він справді швидко подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими, було цікаво й весело.

— Дивіться, Дикий! Швидше, беремо каміння! Давай, давай!

Ігор разом із усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли всі. У дальньому кутку двору до смітника прямував пес, кульгаючи на одну лапу. Пес був старий і хитався. Побачивши дітей, він притулив голову й кинувся в інший бік двору. Хлопці продовжували переслідування. Собака сховалася в кущах бузку, які росли біля під’їзду Ігоря.

— Що він вам зробив? — кричав хлопчик. — Він же нешкідливий! Навіщо, навіщо ви його проганяєте?!
— Ти що? Він же бездомний! У нього, як його… сказ! Він взагалі дикий! Всі вуличні собаки небезпечні!
— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжі шукає! Не треба, не треба його бити!
— Ти що, здурів?!

Хлопці пішли, а Ігор стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він попрямував до дверей під’їзду, з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «Раптом і справді дикий», — промайнула думка. «Зараз вистрибне», — він прискорив крок і зачинив за собою двері.

Хлопчик довго не міг заспокоїтися. Дочекався, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, взяв пару ковбасок і тихенько вийшов на вулицю.

— Дикий, Дикий… — ледве чутно шепотів.

Кущи заворушилися, з’явилася собача морда. Він кинув ковбаску, потім другу, потім віддав увесь хліб. Пес їв швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись по сторонах. Так почалася дружба пса й хлопчика…

* * * *

— Ігорку, я взяв нам квитки на футбол! Ну як? Підемо? — посміхався Олексій.
— Немає коли, — похмуро відповів той, надувши губи.

І так кожен раз. Чи то нова залізниця, чи похід у парк атракціонів, чи шкідливі бургери, за які мама лаяла Олексія. Ігор завжди був незадоволений. Не подобається йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…

— Ігоре, — мама посміхнулася. — Пам’ятаєшь, ти завжди хотів, щоб у тебе були дідусь і бабуся?
— Ну, — насупився хлопчина.

— Ми з Олексієм взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На пару тижнів! Ти радий?! Буде весело!
— Не радий і нікуди я не поїду. Немає коли.
— То є як «немає коли»? І чим же ти так зайнятий?
— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони… Олексієві! От і їдь з ним! А у мене тут справи! — кричав хлопчик. Він просто не може кинути Дикого. Пес трохи покращав, у нього навіть зажили рани, і він майже перестав кульгати… Два тижні — занадто довго!

— Так, Ігоре, чого ти розмовляєш зі мною таким тоном? Що це таке?
— А що у вас там відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки матері й сина.

Ігорко швидко втік у свою кімнату й гучно— Не хвилюйся, сину,— тихо промовив Олексій, простягаючи йому повідець,— ми всі разом підемо сьогодні до Дикого.