Окуляри у відтінку фіолетового

Фіолетові окуляри

ДИКИЙ.

Брудний і худий пес завищів. Камінь влучив у лапу. Він біг що є сили, не озираючись назад — знав, що це місцеві хлопці. Жорстокі, злі, небезпечні. А він був просто голодний. Просто безхатько.

* * * *

Вітко дивився на матір і не розумів, про що вона говорить. Скоро йому виповниться дев’ять. У його житті ніколи не було тата, ніколи не було бабусі й дідуся. Раніше він часто питав «чому», але так і не почув відповіді, яку міг би зрозуміти.

А потім, рік тому, у їх із мамою житті з’явився Дмитро. Він міцно стиснув хлопчикові руку, присів перед ним навпочіпки, ніби Вітко був зовсім малим, і сказав, що тепер буде жити з ними, і можна називати його татом. Спочатку хлопчик зрадів, але потім дізнався, що це не вони будуть жити з Дімою, а вони з мамою переїдуть до нього. Переїжджати він не хотів — тут його друзі у дворі й школі. Тут його кімната й іграшки… Мама обіцяла, що всі іграшки вони заберуть, а кімната в нього буде й там. А друзі — справа наживна, з’являться з часом… Вітко злився на Діму й намагався з ним не спілкуватися…

* * * *

— Сину, іди погуляй! Бач, скільки хлопців граються у дворі!

— Мам, я ж їх не знаю…

— Вітку, ну що ти? Я теж тут нікого не знаю, і знаєш, мені теж непросто. Ми обов’язково звикнемо і з усіма познайомимося! Ти головне зроби перший крок, а далі вже не страшно! Подивись, яка тут дитяча площадка! Правда ж класно?

Він і справді швидко подружився з хлопцями. Вони виявилися трохи старшими, було цікаво й весело.

— Дивіться, Дикий! Швидше, хапайте камінці! Давай, давай!

Вітко разом із усіма схопив камінці й побіг туди, куди бігли інші. У дальньому кутку двору, біля смітника, плентався собака, прихромаючи на одну лапу. Пес був старий і хитався. Побачивши дітей, він притиснув голову й кинувся в інший бік двору. Хлопці продовжували переслідування. Собака сховалася в кущах бузку, що росли біля під’їзду Вітка.

— Що він вам зробив? — кричав він. — Він же беззлобний! Навіщо, навіщо його женете?!

— Ти що? Він же безхатько! У нього це… як його… сказ! Він взагалі дикий! Усі бездомні собаки небезпечні!

— Та він же навіть не підійшов до вас! Він їжі шукає! Не треба, не треба його бити!

— Ти що, з глузду з’їхав?!

Хлопці пішли, а Вітко стояв і не знав, що робити. Сльози котилися по щоках. Ноги тремтіли. Він попрямував до дверей під’їзду, а з кущів на нього дивився пес. Сумні, уважні очі. «Раптом він і справді дикий», — промайнула думка. «Зараз вистрибне», — він пришвидшив крок і зачинив за собою двері.

Хлопчик довго не міг заспокоїтися. Дочекався, поки мама піде в ванну, набив кишені хлібом, прихопив пару сосисок і тихенько вислизнув на вулицю.

— Дикий, Дикий… — ледве чутно шепотів він.

Кущі заворушилися, з’явилася собача морда. Він кинув сосиску, потім другу, віддав увесь хліб. Собака їла швидко, ковтаючи шматок за шматком, озираючись по сторонах. Так почалася дружба пса й хлопчика…

* * * *

— Вітку, я нам квитки на футбол узяв. Як ти? Підемо? — усміхався Діма.

— Не маю часу, — похмуро відповів хлопець, надувши губи.

І так щоразу. Чи то нова залізниця, похід у парк атракціонів чи шкідливі бургери, за які мала лаяла Діму. Вітко завжди був незадоволений. Не подобається йому цей мамин… і він йому не батько… і дружити з ним він не збирається…

— Віть, — мама посміхнулася, — пам’ятаєш, ти завжди хотів, щоб у тебе були бабуся й дідусь?

— Ну, — насупився хлопець.

— Ми з Дімою взяли відпустку, наступного тижня їдемо до них у село! На пару тижнів! Радієш?! Буде весело!

— Не радію й нікуди я не поїду. Не маю часу.

— То як «не маю часу»? І чим же ти так зайнятий?

— Нічим, нічим я не зайнятий! Зрозуміло?! І вони не мої, вони ось… Дімині! Ось із ним і їдь! А я тут справи маю! — кричав хлопчик. Він просто не може кинути Дикого. Пес тільки трохи одужав, у нього навіть болячки загоїлися й хромати майже перестав… Два тижні — це занадто довго!

— Так, Вікторе, чого це ти зі мною в такому тоні розмовляєш? Що це таке?

— А що у вас там відбувається? — чоловік повернувся з роботи й став свідком сварки матері й сина.

Вітько швидко забився у свою кімнату й грюкнув дверима. Він чув, що мама й Діма сварилися, йому навіть здалося, що в розмові промайнуло ім’я його собаки. Хлопець із усіх сил затулив вуха… усе це через цього Діму, ніколи мама так з ним не розмовляла…

— Як справи, хлопче? — похлопав Діма його по плечу. — Розкажеш мені, які у тебе невідкладні справи постійно? — він усміхався.

— НВітко, нарешті, розсміявся і схопив Діму за руку: “Пошли покажемо Дикому його новий дім!”