Остання можливість для порятунку шлюбу

До краю
Соломія стояла біля вікна й дивилась, як Тарас виписує вісімки на дворі своєю новою машиною. Сусідка Ганна Іванівна вже третій раз визирала з під’їзду — мабуть, гул двигуна заважав їй дивитись серіал. А Тарас все крутився, як хлопчина, якому нарешті дали довгождану іграшку.

— Тату, можу я проїхатись? — спитала чотирнадцятирічна Олеся, зазираючи через мамине плече.

— Спитай у нього сама, — сухо відповіла Соломія, відходячи від вікна.

Олеся нахмурилась.

— Мам, ну що з тобою знову? Він же купив машину для сім’ї!

— Для сім’ї… — Соломія гірко усміхнулась. — Ти знаєш, скільки коштує ця «краса»? А на дачу грошей нема, на твій табір теж збираємо по копійці.

— Але ж машина нам потрібна! — Олеся сіла на диван, підібравши ноги. — Пам’ятаєш, як ми до бабусі їздили автобусами? Три пересадки, духота…

Соломія притулилась до стіни й заплющила очі. Так, пам’ятала. Але пам’ятала й те, як вони з Тарасом півроку сперечались про покупку. Вона пропонувала взяти щось простіше, з пробігом. А він своє: «Або гідна машина, або ніяка». І ось результат — кредит на п’ять років, через який тепер доводиться рахувати кожну гривню.

Вхідні двері грюкнули, лунали бадьорі кроки.

— Доньки мої! — Тарас увірвався до кімнати, сяючи від задоволення. — Олесю, поїдемо? Га, Соломієчко?

— Я не Соломієчка, — різко відповіла дружина.

Тарас зупинився, його усмішка згасла.

— Що знову не так?

— Усе не так! — Соломія розвернулась до нього. — Ти купив машину, не порадившись зі мною! Взяв кредит, який ми тягатимемо до пенсії!

— Ми ж обговорювали…

— Ми обговорювали покупку машини, а не це корыто за півтора мільйона!

Олеся зігнулась і тихенько вислизнула з кімнати. Вона вже звикла до батьківських сварІ тільки дощ, мокрий і нудний, продовжував стукати по даху, нагадуючи, що найважчі рішення часом криються не у великих жестах, а в тихій згоді двох сердець, які навчилися чути одне одного.