Остання мрія: Втеча до спокою

Залишилася в мене лише одна мрія — втекти якнайдалі від цієї «матусі», що відбирає спокій і в неї, і в мене.

Кожному віку — своя відпочинкова пора. Дитинством я тремтіла від очікування літніх канікул: тоді батько з мамою завжди були поруч, разом їздили на озеро, влаштовували свята на галявині, сміялись, жили без поспіху. Потім прийшла перша робота — і відпочинок змінився: чаювання з подругами, прогулянки скверами, рідкісні вечори з книжкою. Тепер же відпочинок — це мрія. Щось недосяжне, наче шепіт у осіннім тумані.

Мене звуть Соломія. Мені тридцять шість, і останні дев’ять років я живу у постійному виснаженні. Все почалося з того, що після весілля ми з чоловіком оселилися в хаті його матері — нібито «на час, поки не збережемо». Минуло майже десятиліття, а ми досі тут, де мені не дають перепочити ні тілом, ні душею.

Здавалося б — нічого страшного: хата простора, город поряд, діти ходять до школи поруч, чоловік працює. Живи та радій. Але в цій системі щастя нема. Бо я — не господиня тут. Бо поруч кожен день — свекруха, яка не визнає мого «я», мого втому, моїх кордонів.

Для мого Максима — це майже ідилія: дві жінки в хаті, що крутяться навколо нього. Я — готую, прибираю, бігаю вранці до школи з дітьми, працюю віддалено, потім знову по колу. Свекруха — контролює, коментує, вставляє своє слово. Він же — наче гость у готелі: прийшов, поїв, ліг на ліжко, узяв пульт і — тиша. Жодного «дякую» чи «допомогти?». Чому? Бо його мати колись усе робила сама. «Моя мама вправлялася без допомоги, тож і ти вправишся», — кинув він якось, навіть не відірвавшись від екрана.

А я вже не вправляюся.

Моя свекруха з гордістю розповідає, як сама виростила двох синів, тягла на собі хазяйство та роботу. Носить ці історії, наче ордени. Та чомусь забуває згадати, що чоловік її зрадив і пішов до молодшої. А вона тепер живе з купою хвороб і не розуміє — за що? А відповідь поруч: себе не шкодувала. І інших — теж.

У неї свій культ: культ праці до знемоги. Особливо — на городі. О, це окрема історія. Її гасло: «Хто землю любить — той і живе!» Яблука, буряки, банки, помідори, кабачки — усе своїми руками. Та не тому, що це радість, а тому, що «так треба». І я, як невістка, маю брати участь. Не хочеш? — Ледащиця. Втомилася? — Сама винувата, м’якотіла.

Нещодавно повернулися з города. Кілька мішків з картоплею, цибулею, банками. Свекруха кульгала, я ледве пересувалася. А Максим? Лежав на дивані. Навіть не встав зустріти. Просто дивився серіал, ніби так і має бути. Ніби жінки й мусять тягати важке. Навіть поглядом не провів.

Того вечора щось у мені розірвалося. Сиділа на кухні, брудна, знесилена, у сльозах — і раптом усвідомила: більше так не можу. Мені не тридцять шість — всі сто. І ніякі кабачки не варті мого життя. Хочу просто вик