Перед операцією вона кілька днів дарувала йому спокій.

Він йшов на операцію, а вона кілька днів перед цим заспокоювала його. Планова операція, вже дуже треба зробити, нічого страшного, це лише декілька годин, таке вже на потоці, в нього чудові аналізи, міцне серце… Говорила одне і те ж, наче заведена. Він посміхався, гладив її руку і мовчав. Їй здавалося, що він її не чує, що все це вона розповідає собі, заспокоює себе, пояснює собі.

І справді, це було так. Він слухав її, але не чув. Просто спостерігав, як вона рухається по квартирі. Як накриває на стіл. Як п’є каву, яку він дбайливо зварив на сніданок. Як хмуриться і хвилюється. Як сотні разів перебирає його речі для лікарні. Як нагадує зателефонувати сестрі в далеку країну.

Вони вже давно тільки удвох. Половину життя, що прожили з батьками, сином, онуками. Батьків поховали, синові купили квартиру. Лишилися одні й у вихідні накривали столи, як колись, запрошували друзів. Влітку їздили у відпустку. І завжди ходили, взявшись за руки.

Понад 60 років разом, а рук так і не роз’єднали. Вони були такою єдністю, що навіть імена разом вимовляли.

Що вони пережили, довго розповідати. Всяке було. Вона з дитячого будинку. А потім, коли навіть її дитина виросла, знайшлася мама. Хвора, покинута, нікому не потрібна. Вона без вагань взяла її до себе. У свою тісну київську квартиру. Багато хто дивився на неї, як на дивовижу. Мама залишила її маленькою і ніколи не згадувала про дочку. Вона не розуміла, чого від неї хочуть? Щоб вона теж кинула маму? Але ж їй було боляче, стільки років було дуже боляче! Вона не хотіла такого своєю матір’ю…

Вони разом з чоловіком доглядали за мамою. Вона пролежала кілька років, останні два роки втратила розум. Але вони не нарікали, мовчки доглядали, годували, поїли, змінювали підгузки, лікували…

Вона могла зробити все, коли він був поруч. І нічого її не лякало, коли він був поруч.

Вона провела його на операцію і сиділа під дверима. Чекала. Незначна операція, але все одно море хвилювань. Він ніколи серйозно не хворів. І їй було трохи дивно сидіти і чекати закінчення його операції.

Мимоволі сунула руку в сумку, намацала конверт. Здивувалася, адже ніяких конвертів у сумці не повинно бути. Витягла. Ще більше здивувалася — лист від нього. Коли він встиг написати? Коли до сумки поклав? Вони ж наче весь час були разом, вона б помітила.

Прочитала. Дуже дивний лист. Здавалося, він прощався. Вона сиділа, боячись поворухнутися. Вона все зрозуміла. Ще до того, як лікарі вийшли з операційної.

Він не пережив незначну операцію. Серце зупинилося. Те саме, здорове і ніколи не хворювало.

А потім, після похоронів-валер’янки-пустоти-непомірної болі, вона дістала з шафи свою кофту, в кишені намацала листочок. Це була смішна записка. Від нього. Потемніло в очах. Полізла в іншу кишеню зимового пальто. І там записка. З намальованою кумедною мордочкою.

У неї в квартирі виявився мільйон його записок. Написаних до зупинки серця на операційному столі. І знайдених нею після його похорону.

Спочатку вона плакала, не могла читати, навіть його почерк викликав фізичний біль…

Потім почала читати. Він жартував, підбадьорював, питав, припускав, жалів, любив… Він був живий і такий, як завжди, в цих записках.

І, дивлячись мені в очі, вона раптом каже: — Розумієш, мені навіть соромно зізнатися в тому, що я тобі скажу. Соромно, коли навколо стільки горя й багато проблем, нібито так не буває, всі на всіх жаліються… Але я була дуже щаслива як жінка. Дуже. Я не можу про це розповісти. Але я була дуже щаслива.

І вже десять років, кожного вечора, вона перечитує його записки. Ті, що знаходила в квартирі ще довгий час. Ті, які їй тоді допомогли не зійти з розуму. Ті, що досі зберігають його тепло. І його любов.