— Перепрошую, що ви сказали? — перепитала вона.

— Що, перепрошую? — перепитала Галина Петрівна.
— Я кажу, що ви мені сонце закриваєте! — повторив худорлявий чоловік років п’ятдесяти, розлягшись на лежаку зліва від неї…
— А що ви хотіли, щоб таке розкішне декольте лежало, розтікаючись убоки? Звісно, я загоряю стоячи. І сонцю приємно, і іншим є на що подивитися, — ще більш незворушно оголосила пишна жінка в капелюсі з трояндою.

— Може, іншим і є на що подивитись, шановна… Тільки ж мене за вами ні сонячного променя, ні жодної особи жіночої статі не видно! — піднімаючись з лежака, писклявим голосом роздратовано парирував чоловік.

— А що вони у вас там не бачили? — не зрушивши з місця, наче влита, зневажливо перепитала Галина Петрівна, навіть не подивившись на туриста. — Або, якби був на вас таки попит, то я б що, не помітила? А все через те, що ви бурчите, наче я вам решту не додала, — закотивши очі з нерозуміючими розширеними зіницями, пихнула дама.

— Ну, знаєте! — Чоловік у пориві злості скочив з лежака і… спіткнувшись об його ніжку, покотився в бік предмета злості й сонячного затемнення.

Ще секунда — і його важкий ніс встромився просто у місце з’єднання двох «тектонічних плит» поверхні декольте, і він з радістю для себе виявив, що цілий і неушкоджений, завдяки так і не порухавшомуся об’єкту роздратування.

Галина Петрівна по-материнськи погладила скуйовджене від польоту волосся «метеорита», щойно приземлившогося на 7-й розмір її пишних грудей. Подивившись на зплющені щоки об’єкта несподіваної удачі, жінка незворушно оголосила: — От треба було вам з моєю красою сперечатися? Краще б одразу пояснилися, я б увійшла у ваше становище: ну, не красень, ну, дрібненький… Ну, а те, що голові хочеться притулитись до чийогось серця… що ж, я б не зрозуміла?.. Ходімо, нагодую тебе, мій коник прудкий, а то ж дивитися шкода.

І то чи чоловік ще не відійшов від болючого шоку (все-таки щока у нього була сильно перекошена)), чи нагуляний від морського повітря апетит тиснув на логіку, а може доля-доленька це все замутила… але пішов він за Галиною Петрівною у повній покорі й прийнятті.

З того часу пройшло вже років 20, не менше.
Він, «її Коник», помітно округлився і подобрив, вона, «його Трояндочка», предмет обожнювання, ввібрала у себе промінчики київського сонця, продовжує приходити по суботах на пляж, але вже не одна, а зі своїм Коником.

Вона стає, як завжди, непохитною статтю до сонця, а він — бліденький, біленький, так і не загорілий, бо завжди лежить зліва у її тіні (щоб жодна особа жіночої статі й думки не мала придивлятися до Коника) — милується видом і з вдячністю усміхається, згадуючи, як ця краса прийшла в його життя.

А ще — передчуваючи смак заявлених на обід котлеток та картоплі зі шкварками (коронна страва Трояндочки, яку він скуштував того самого дня 20 років тому).

Звідси мораль — впускайте події, навіть ті, що несуть пряму загрозу вашій зоні комфорту, в своє життя, не оцінюючи, без упередженості й з усмішкою! Адже можливо це КРАСА вирішила оКРАСити в яскраві кольори ваше існування і уКРАСити те, що ви тягли тужливо?!

Адже недаремно кажуть: «КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ!…» І хто знає, від чого вона врятує вас у наступну секунду і якими котлетками побалує цього ж вечора, сКРАсивши ваше горде худе і голодне самотність…