Перерва на чай для лікарки в кабінеті УЗД.

Марина сиділа в кабінеті УЗД. Пацієнтів сьогодні було небагато, тож знайшовся час на чашку чаю. Вона розмішувала цукор, і ложка дзвеніла об склянку. Марина була в поганому настрої, так як день не задався від самого ранку. Посварилася з чоловіком через дурниці. Запізнилася на роботу, за що отримала догану. Її настрій був на межі. Вона розгорнула блискучу фольгу і дістала шматочок шоколаду. Немає нічого кращого, щоб зняти стрес. Шоколад був смачним, чай запашним, але допити вона не встигла. У двері постукали, і на порозі з’явилася молода жінка з щасливою усмішкою на обличчі. Марина її впізнала. Минулого разу та приходила з чоловіком, привабливим чоловіком.

– Мене знову направили до вас, – усміхнулася жінка.

– Ну, якщо направили, – Марина неохоче взяла картку.

– Олена Сулима, п’ять тижнів.

Жінка лежала на жорсткому кушетці, по округлому животі повз сканер. Серце захоплювало солодкою тривогою. Вона чекала на цю дитину сім років. За цей час вони обійшли безліч лікарів, але безрезультатно. Олена вже боялася, що безплідна. Але все позаду, зараз вона була щаслива. Марина не поділяла її радості. У неї не було своїх дітей, і чужого брати чоловік не хотів. У душі жінка заздрила тим, хто міг відчути щастя материнства.

– Що там? – хвилювалася Олена, дивлячись на похмуре обличчя лікарки.

– У плода є патологія. Можливо народиться хвора дитина, – відповіла вона.

Олена заніміла від страху.

– Це якась помилка. У мене хороші аналізи, – тихо заперечувала вона.

– Навіщо вам хвора дитина? На вашому місці я б задумалася.

Марина не відчувала докорів сумління і впевнено зробила запис у картці. Олена на тремтячих ногах вийшла й пішла до лікаря. У коридорі, пропахлому ліками, було холодно, так само, як і в душі жінки.

– Олена, добре подумайте. Виховання дитини із синдромом Дауна потребує великих зусиль. У будь-якому випадку, вибір за вами. Срок невеликий. Якщо що, я випишу направлення, – прозвучали слова як приречення.

Пацієнтка пробуботіла щось нерозбірливе і поспішила покинути кабінет. Вона не пам’ятала, як вийшла з лікарні та замовила таксі. Вдома, не знімаючи одягу, впала на ліжко і розридалася. За що їй таке покарання? Що в житті зробила не так? Ще недавно вона уявляла, як буде гуляти в парку і слухати приємну музику. Розмовляти з малюком і читати вголос дитячі книжки. Усім серцем встигла полюбити цю дитину. І тут – таке… Повернувся з роботи Тарас застав дружину в сльозах.

– Олено, що трапилося? – злякався він.

Вислухавши її пояснення, Тарас посерйознішав і сказав, що повідомить батькам. На сімейній раді Олену вмовляли відмовитися від дитини.

– Навіщо тобі інвалід? – умовляла мати. – Будеш з ним мучитися. Які ваші роки? Молода, здорова, народиш ще. А цього відкинь.

– Мамо, що ти кажеш? Це ж жива істота, а не річ!

– Саме так, істота! Народиш – дивись сама!

– Тарасе, ну поясни впертій жінці, що хвора дитина – це важкий тягар на все життя! – плакала свекруха. Олена відчувала себе беззахисною голубкою серед зграї ворон. Батьки мовчали, вважаючи, що це жіноча справа. І тільки старенький дідусь заступився за онуку:

– Чого на неї накинулися? Нехай сама вирішує, як краще.

І Олена вирішила залишити дитину. Батьки були розгнівані і не розуміли її. Тарас замкнувся в собі та віддалився. Родина відвернулася, коли Олені так була потрібна їх підтримка. І хоч було важко, серце підказувало: вона вчинила правильно.

– Може, я це заслужила? – запитувала Олена дідуся.

– Ніхто не знає, чому так сталося. Головне, не нервуй, це шкідливо для дитини. І чоловіка прости, йому теж непросто.

Вагітність протікала на диво легко. Лікарка лише розводила руками і просила сподіватися на краще. Олена молилася і сподівалася на диво. А по ночах, лежачи в холодному ліжку, плакала в подушку. Чоловік давно перейшов спати на диван у вітальні. І коли серед ночі викликали швидку, знову молилася за дитину: “Тільки б усе було добре!”

Морозним ранком на світ з’явилася дівчинка. Олена була готова до найгіршого. Але побачивши малечу, сльози навернулися на очі. Дівчинка була мов ангел. Біляве волоссячко, кругленькі щічки і неймовірно великі блакитні очі.

– І це диво мене хотіли змусити відкинути, – шепотіла вона з жахом.

Вдень прийшли родичі, вітали. Тараса впустили в палату. Він приніс великий букет квітів і просив вибачення. Олена пробачила, хоча в душі залишився осад. Вона підійшла до вікна і побачила, як за склом кружляють сніжинки, забираючи із собою горе і печалі. Згадала кабінет УЗД і лікарку, через яку мало не зруйнувалося її крихке щастя. Тарас милувався донечкою, що спала у ліжечку. Дивлячись на нього, важко було повірити, що ще недавно чоловік поводився як чужий.

– Як назвемо доньку? – запитав він.

– Надія, – відповіла Олена. – Лише вона не дозволила мені зробити жахливу помилку.