Перешкода на шляху до щастя

Перешкода на шляху до щастя

Ярослава розійшлася з хлопцем, з яким, здавалося, пройшла чимало. Їх звали Олег і Ярослава. Разом вони були майже два роки, навіть почали жити під одним дахом. Але чим довше тривав цей побут, тим ясніше Ярославі ставало — ні, з цим чоловіком вона не зможе йти далі. Він дратував її до глибини душі: лінощі, безлад у квартирі, нескінченні відмовки через роботу, постійне лежання на дивані з телефоном.

Того вечора, повертаючись з вичерпного чергування у лікарні, Ярослава твердо вирішила — все, годі. У квартирі, як завжди, панував хаос. Олег, неголений, у розтягнутій футболці, мляво перегортав стрічку новин.

— Олеже, збирай речі. Ми розходимося, — сказала вона без жодного сумніву.

— Ти з розуму з’їхала? Що знову не так?! — вигукнув він, зриваючись з дивана.

— Усе не так. Я більше не хочу тягнути тебе на собі. Іди.

— Ти ще пошкодуєш. Де я вночі знайду житло?

— У батьків, у кого завгодно. Але тут ти більше не живеш.

Він грюкнув дверима, обіцяючи, що вона про це ще пожалкує. Але Ярослава не здригнулася. «Кожні зачинені двері — це шанс відкрити нові», — згадалися їй чиїсь слова. Вона з полегшенням сіла на диван і вперше за довгий час відчула спокій.

Батьки Ярослави, особливо мати, були раді.

— Нарешті ти вигнала цього дармоїда. Двадцять сім тобі, час думати про родину, — наставительно промовила Ганна, її мати.

Ярослава все розуміла й сама. Вона працювала медсестрою у травматологічному відділенні. Це був не санаторій і не поліклініка — сюди щодня привозили людей у важкому стані. Від втоми вона іноді не могла підняти рук, а вдома її чекали… нові обов’язки: вечеря, прибирання, скарги Олега.

Після розставання вона жила простіше: шаурма з кіоску, душ і сон. Без докорів, істерик і образ.

Через кілька місяців у її житті з’явився Андрій. Він привіз друга до лікарні після аварії та одразу помітив Ярославу. Його вразив її погляд. Спробував заговорити — не вийшло. Але наступного ранку прийшов до лікарні і дочекався її. Високий, білявий, з доброю посмішкою — він одразу сподобався їй.

З того часу їхні стосунки розвивалися стрімко. Він виявився турботливим, чесним, вмів слухати. Працював із батьком у бізнесі, допомагав із вантажоперевезеннями. У нього були час і бажання бути поруч.

Через кілька місяців Ярослава розповіла батькам про Андрія. Ганна помітно напружилася, обличчя витягнулося.

— Вітаю, проходьте, — холодно кинула вона, побачивши хлопця.

За вечерею батько намагався розмовляти, а матір майже мовчала. Андрій відчував незручність, Ярослава — розгубленість.

Пізніше вона дізналася правду: мати Андрія — Оксана, та сама шкільна подруга Ганни, яка колись відбила в неї хлопця. З тих пір Ганна ненавиділа колишню подругу. Хоч сама вийшла заміж, народила Ярославу, але все одно вважала, що могла б жити краще. Тому, побачивши сина своєї кривдниці, вона не змогла приховати огиди.

— Або він, або я, — поставила ультиматум Ганна.

Але Ярослава вибрала кохання. Розповіла все Андрію. Він лише здвигнув плечима:

— Ми не винні у минулому наших батьків. Ми живемо тут і зараз.

Він зізнався і своїй матері, хто така Ярослава. Оксана лише задумалася:

— У вас своє життя. Я не тримаю зла. Живіть і будьте щасливі.

Вони одружилися. Батьки були на весіллі, але трималися по різних кутках. Ганна так і не посміхнулася увесь вечір. Оксана — навпаки, щиро раділа.

З того часу минуло кілька місяців. Ярослава й Андрій живуть окремо, навідують обидві родини. Але між батьками досі тиша.

— Коли з’явиться онук, може, лід рушиться, — із надією говорив Андрій.

А поки що вони щасливі удвох. І лише нещодавно дізналися: скоро у їхньому домі лунатиме дитячий сміх.