Підлий відхід без попередження: чоловік подав на розлучення, не повідомивши дружину.

Ушов Гриць підло, некрасиво, не попередив дружину про намір подати на розлучення. Повернувшись додому, як звичайно, Люба раптом виявила порожню вішалку в коридорі, осиротілі шафи і тумби. Люба пройшлася квартирою в здивуванні та розгубленості. Зникнення чоловіка стало повною несподіванкою, і Люба не знала, як реагувати. Переодягнувшись, Люба розігріла суп, задумалася над їжею, пригадуючи та гірко посміхаючись. “Так… Григорія, я ж тебе, виявляється, зовсім не знала! Яка гарна дружина, нема чого сказати!” – думала Люба, миючи посуд.

Майже тридцять років прожила разом пара Пустяк. Єдиний син Володимир виріс, одружився і переїхав до Іспанії. “Вовка поїхав, дім спорожнів, як би твого Гриця на пригоди не потягнуло…” – висловила занепокоєння давня подруга Рая. Люба тоді безтурботно і весело засміялась: “Ах, яка дбайлива! Переживаєш? Та я ж тебе, Раю, добре знаю!”

“А дарма ти смієшся,” – образилася Рая, – “я таких історій мільйон знаю! Діти за поріг, чоловікові чорт у ребро, а дружина самотня, нікому не потрібна!” Люба знову засміялась: “Ти, Рая, як була ще в дитинстві нестерпна, так нічого не змінилося! Якби ми з тобою не сиділи одночасно на горщиках, чи стала б я тебе слухати?”

Після від’їзду Володимира, подружжя стало частіше проводити час разом. Вони ходили в кіно, гуляли парком, виїжджали на дачу, запрошували друзів та смажили шашлики. Було затишно і дуже спокійно. Здавалося, що життя почало новий розділ, повний ніжності та впевненості в завтрашньому дні. Григорію виповнилося п’ятдесят шість, Любі минуло п’ятдесят. Можна було жити для власного задоволення, разом старіти, навідувати сина, чекати на онуків.

“Щось Володька ваш з дітьми не квапиться…” – зауважила Рая після чергового повернення Пустяків з Іспанії, і Люба обмовилася, що молоді живуть чудово, душі один в одному не чають. “Рая, Рая, ну от не можеш ти просто порадіти! Обов’язково зі своїм дьогтем влізеш!”

“А що? Хіба я не права?! Три роки вже вони разом, і все вдвох,” – не відступала Рая. “Їм хочеться світ побачити, один одного краще пізнати! Нині на дітонародження інакше дивляться, не так, як в наші з тобою часи”, – зітхнула Люба.

А ще через півтора року у Володимира народилася двійня, хлопчик і дівчинка. Софія та Арсеній. Діти були красиві і здорові, любо-дорого дивитися. По скайпу невістка кожного вечора дзвонила, малюків показувала, а коли їм виповнилося вісім місяців, трохи підросли, зміцніли, то Люба з Грицею полетіли знайомитися, погратися, потримати на руках онуків.

“Такі діти чудові!” – захоплювалася Люба, демонструючи Раї фотографії. “Дивись, як Софія на Володю схожа! А Арсеній на Жанну!”

“Еееее ‘схожі’!” – передражнила Рая, – “Маленькі вони надто, ні на кого поки не схожі! От ходити почнуть, говорити, тоді вже буде видно.”

“Ти чого така колюча? Не хочеш на дітей дивитися, так і не треба!” – Люба зібрала фотографії і припрятала їх у ящик, щоб пізніше розкласти в альбоми. Зберігати фотографії Люба надавала перевагу по-старому. З безлічі цифрових зображень, вибирала найкращі та друкувала.

Рая була свідомо одинокою, так вона сама, про себе говорила. Все життя у неї були коханці, переважно одружені.

“Одруженому чоловікові багато не треба і це дуже зручно, дружині харчі і брудні ганчірки, мені увага і ласка,” – декламувала Рая. Від бабусі їй дісталася затишна однокімнатна квартирка з балконом, неподалік станції метро «Театральна».

Рая втекла з-під батьківської опіки одразу ж, як вступила в права спадкоємства. “Хочу жити так, як хочу я!” – заявила вона і так і зробила. Переїхавши, Рая пофарбувала волосся в яскраво-рудий колір, купила собі алую помаду і перші туфлі на високій шпильці.

“Приїжджай, Люба, на новосілля” запросила вона подругу. “До мене такі хлопці прийдуть, отетерієш!” Саме на новосіллі у Раї Люба зустріла Григорія і невдовзі вийшла за нього заміж.

“Ось тебе угораздило!” – отримавши запрошення на весілля, – вимовила Рая, – “перший же хлопець і одразу заміж! А порівняти?! А вибрати?! Нудна ти, сил немає!” Люба, проте, в своєму Григорії не сумнівалася, була впевнена, що вони пара і на все життя.

Багато років так воно і було, а раптом це…

“Рая, привіт!” – подзвонила Люба подрузі, – “від мене Григорій пішов. Зовсім пішов, з речами… Не сказав нічого, записки не залишив, а телефон мовчить.”

“Ти у відпустці давно була?” – несподівано запитала Рая.

“У відпустці?! – здивувалася Люба, – “Ти мене, Рая, не чуєш чи що? Гриць, кажу пішов, кинув мене. До чого тут відпустка?!”

“Пиши, Люба, заяву, в Грузію з тобою поїдемо, у мене там тітка живе, ти знаєш.” Люба заспокоїлася, подумала трохи і погодилася: “Ти права, Раю, їдемо в Грузію!”

Гостинність у Грузії така, що, відчувши її на собі одного разу, не забудеш уже ніколи. Раїна тітка, красуня Анна, колись давно вийшла заміж за грузина Маті і поїхала з ним в Тбілісі. Один за одним народилися у Анни з Маті четверо синів, один кращий за іншого. Хлопці виросли, одружилися, народили дітей, а діти внуків – сім’я стала ще більшою. І ось в цю велику, гучну і веселу сім’ю приїхали погостювати Рая з Любою.

І такою вдалою була ця ідея з відпусткою, що вже через кілька днів Люба перестала копатися в собі і шукати причини того, чому Григорій пішов. “Все ж просто як двічі два,” – подумала вона, сидячи у дворі і насолоджуючись запахами приготовленої їжі, – “він розлюбив, але не наважився мені сказати. І справа зовсім не в мені. Це ж життя, ось і все.”

“Соку попий!” – Рая поставила перед Любою склянку свіжого гранатового соку. “Що у тебе з лицем, Люба?” – запитала вона, уважно подивившись на подругу.

“А що з ним?” – не зрозуміла Люба і зробила кілька ковтків терпкого, неможливо смачного напою.

“Воно у тебе… Не знаю, якось розгладилося, помолоділо.”

У Тбілісі, місті, в яке неможливо не закохатися, Люба познайомилася з Давидом. Чоловік прийшов відвідати одного з двоюрідних братів Раї. Всі вони довго сиділи у дворі за великим дерев’яним столом. Пили густе вино, закушували домашнім сиром та фруктами, співали пронизливі грузинські пісні на різні голоси, і Люба із задоволенням ловила на собі погляди Давида, відповідала на ласкаві півпосмішки його повних губ. Він був її ровесником, високим, підтягнутим, з копицею густого, сивого волосся. Той вечір був таким ароматним, таким особливим, що Люба запам’ятала його на все життя.

“Дякую тобі,” – прошепотіла Люба, низько схилившись до вуха Раї, і та, ні про що не питаючи, тихенько потисла руку подрузі.