Пішли додому, Малюк, пішли,” – промовив Сергій Петрович, гладячи пса по голові, – “її вже не повернути, хоч як би ми з тобою цього не хотіли…

Ходімо додому, Малиш, ходімо, погладив Степан Іванович пса по голові, її вже не повернеш, хай як ми з тобою цього не хотіли.
Дворняга на імя Малиш підняв голову й уважно подивився в очі своєму господареві. Він усе розумів: що його улюблена господиня померла, що, скільки б він не стояв біля могильної плити, вона вже ніколи не повернеться, не потріпає його за вушка, не піднесе під столом печиво, яке Малиш так любив, але Степан Іванович забороняв.
Пес важко зітхнув, і вони пішли до зупинки тролейбуса. Іти було далеко, але їм нікуди поспішати. Тому чоловік із собакою йшли повільно, обидва згадуючи ту, яку любили найбільше у світі.
***
Степан Іванович прожив із своєю Олесею (так він завжди називав дружину) сорок вісім років. Жили добре, мирно. Та тільки не дали їм Бог діточок.
Мабуть, не судилося, говорила Оксана, може, не варті ми з тобою, от і не довірили нам дітей виховувати.
Саме тому Олеся й відмовилася всиновити сироту з дитбудинку, хоча Степан не був проти, але переконувати не став. Нащо, якщо в людини до чужих дітей душа не лежить. Спочатку вони ще сподівалися, а потім Потім Оксана принесла додому маленького бездомного цуценя. Рекс, так звали їхнього першого песика, який замінив їм дитину. Коли Рекс помер від старості, вони довго плакали й вирішили, що більше собак не заведуть надто боляче їх втрачати. А через два роки Олеся принесла крихітного кошеня.
Коти живуть довго, посміхнулася вона тоді, отже, Барсік цілком може нас пережити.
Двадцять щасливих років прожили вони з Барсіком, але, на жаль, хоча коти й живуть довше собак, але набагато менше за людину.
Гірко було їм знову ховати свого «дитя», Оксана тоді важко захворіла. Мабуть, ця втрата й підкосила здоровя вже немолодої жінки. Степан пропонував взяти іншого кошеня, але Олеся категорично була проти.
Ми вже старі, самі незабаром підемо, нащо знову залишати тваринку сиротою. Ні, Степане, більше ніяких тварин, будемо з тобою самі вік доживати.
І він знову з нею погодився. Він дуже любив свою Олесю.
Минуло два роки.
Якось вони гуляли в парку й підійшли до кіоску з морозивом. Він дав Олесі її улюблений вершковий брикет, і вони вже збиралися йти до фонтану, коли раптом почули якесь шарудіння за кіоском. Обійшовши його, обоє завмерли: маленький худий цуценя жував обгортку від морозива. Він був такий худий, що голова здавалася непропорційно великою порівняно з тілом. Побачивши людей, песик кинув обгортку й подивився на Степана з Оксаною таким докірливим поглядом.
Степане, пообіцяй мені, пристрасно прошепотіла Оксана, міцно стиснувши руку чоловіка, пообіцяй, що проживеш ще як мінімум десять років!
Тоді він остовпів від цих слів, але Олеся дивилася на нього так, ніби від цього залежало все їхнє життя, і, не думаючи, він вимовив:
Обіцяю!
Тоді вона усміхнулася, підняла це пухнасте «створіння» й притиснула до грудей. Так у них зявився Малиш.
Степан Іванович важко зітхнув і глянув на Малиша. Пес одразу підняв голову й впявся в очі свого господаря, ніби прочитав усі його думки, ніби казав: «Так, так, саме так усе й було».
Вони прожили разом ще пять щасливих років, наповнених живою пухнастою радістю на імя Малиш, а три місяці тому його Олесі раптом не стало
Степан Іванович мимоволі видав звук, схожий на тихий стогін, і Малиш одразу жалібно завив.
Залишилися ми з тобою самі, Малишу, промовив Степан Іванович.
Ау-ау-а-а-уууу! підхопив пес.
Вони часто ходили на могилу до Оксани, бо інакше не могли.
Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Степан Іванович сів на лавку. У грудях зявився якийсь тягнучий біль, несильний, але неприємний. «Швидше б дістатися додому, чаю солодкого випити, одразу легше стане», подумав він, автоматично потираючи ліву сторону грудей. Малиш не сидів, як зазвичай, поруч, а з тривогою кружляв навколо лавки, періодично тягнувся носом до обличчя господаря й поскулював.
Нічого, Малишу, нічого. Ось і тролейбус, ходімо.
Вони сіли в тролейбус, їхати треба було біля сорока хвилин, а біль усе посилювався. Малиш усе щільніше втискував голову господареві в коліна.
Ну-ну, Малишу, нічого вже півдороги проїхали
Раптом біль різко посилився, стало важко дихати, перед очима темнота, Степан Іванович втратив свідомість. І одразу голосно й розпачливо загарчав Малиш. Нечисленні пасажири тролейбуса обернулися.
Чоловікові погано!
Тролейбус зупинився, люди метушилися навколо його господаря в очікуванні швидкої, Малиш більше не гарчав, він ти