Півголе дівча дивилося зверхньо і виклично усміхалося: цей календар давно мене дратував.

Однієї холодної осені в Києві напівоголена дівчина на календарі знову визирнула зі стіни кухні своїм нахабним усміхом. “Як же він мене вже дратує!” — подумала я. Лише мій колишній чоловік міг повісити таку пошлість на такому видиміму місці.

— Бувай, “красуню”! — зітхнула я, зриваючи календар зі стіни. — Ти геть не вписуєшся в інтер’єр.
“Красуня” ніби з покірністю ківзнула ніжкою в лакованому туфельку, поки летіла у смітник. Стіна знову засяяла свіжим відтінком зеленого, але на душі полегшало не дуже. Так, цей рік явно не склався… Все почалося з того, що чоловік пішов, а тепер, схоже, і робота ось-ось зникне. Наша невелика компанія вже давно ледве дихала, і тепер було ясно — кінець близький. Зарплату затримували щораз частіше… Навіщо тоді взагалі йти в офіс? Правильно, нізащо. Тому я залишилася вдома і наважилася на генеральне прибирання.

Справу я, звісно, закинула. Замість того, щоб драїти плиту, втупилася в безкоштовну газетку, де всілякі шарлатани рекламували свої “магічні послуги”. Білі магі, ворожки, цілительки, провидиці — кого там тільки не було! А в самому низу сторінки яскрава оголошалка: “ВІДОМА ЕКСТРАСЕНСА ВІОЛЕТА. 100% ГАРАНТІЯ: повернення чоловіка, зняття порчі, повна зміна долі!”. Заняття у мене, окрім прибирання, було нуль, а допитливість — моя найкраща риха. Тому, несподівано для себе самої, я набрала номер…

***
Під’їзд був старий, без домофонів, кодов і консьєржок. Двері відчинив потертий життям чолов’яга. Дізнавшись, що я за оголошенням, мовчки пропустив у передпокій і ляснув рукою у бік кімнати:
— Туди…

У скромно обставленій кімнаті на дивані сиділа жінка літ сорока, закутана у старий пуховій хустці. Виглядала вона втомлено.

— Доброго дня, ви телефонували? — вона підняла на мене світлі оченята з білявими віями. — Так ви хочете, щоб я зняла з вас вінець безшлюб’я…

— Я одружилася одразу після університету, — сухо відповіла я. — І прожила з чоловіком майже п’ятнадцять років.

Вона на мить задумалася.

— Перепрошую, я вас переплутала з іншою клієнткою.

Раптом хтось гучно чхнув.

У кімнату без стукy ввірвався той самий чоловік з передпокою. Навіть не глянувши на мене, він буркнув:

— Люсь, вдома жрати нема. Дай грошей, схожу в магаз.

Жінка скривилася, дістала з шухляди кілька купюр і сунула йому в руку.

— На, купиш батон, макарони і ліверну ковбасу.

— А на пиво? — образився він. — Бо не піду…

Люся-Віолета додала ще пару гривень, і він пішов. Повернувшись до мене, вона спитала:

— Ну то як, хочете чоловіка назад?

Я раптом усвідомила, що мій Вітько — майже копія цього чоловіка, тільки трохи акуратніший. Навіщо мені таке “щастя”?

— Дякую, не треба, — сказала я. — Хай сам одумається, коли побачить, кого втратив.

— Гаразд, — легко погодилася вона. — Ще щось бажаєте?

— Хочу роботу мрії: творчу, цікаву, престижну і добре оплачувану. Якщо таке взагалі буває.

— Ой, зараз важко влаштуватися… — зітхнула Люся. — Ось як мене скоротили, так я вже роки не можу знайти нормальну роботу.

Але потім вона швидко додала:

— Але у вас точно все вийде!

У передпокої задзвонив телефон. Незабаром чоловік знову з’явився на порозі, вже вдягнувши ядений зелений пуховик.

— Люсь, тебе в школу викликають. Твій Петька “Моментом” склеїв класний журнал.

— Він не більше мій, ніж твій! Сам іди, мені набридло за нього червоніти!

Ми знову лишилися наодинці. Вона виглядала трохи бентежно.

— Оці діти… Молодший ще нічого, але старший… Може, у вас є знайомий нарколог?

— На жаль, ні.

— Ну добре. То що ще бажаєте змінити?

— А ви справді все можете? — іронічно запитала я.

Мою насмішку вона не зрозуміла і спокійно відповіла:

— Сто відсотків гарантії.

— Тоді… хай у мене закохається добрий, розумний, гарний і заможній чоловік. Бажано — якнайшвидше.

Вона щось пробурмотіла, загнула три пальці.

— Ще хочу виглядати на двадцять п’ять. Не більше.

Вона кивнула, загнула четвертий.

— Може, ще щось?

Моя фантазія виснажилася. Хіба що…

— Хочу сибірського кота!

Люся стиснула пальці в кулак, підняла очі до стелі і беззвучно зашепотіла. Я подумала, що це заклинання, але, швидше за все, вона просто рахувала, бо через хвилину оголосила:

— З вас тисяча двісті гривень.

— А порчу знімати не будете? — поцікавилася я.

Вона на мить прищурилася.

— У вас нема порчі. Просто не щастило.

— А тепер буде?

— Тепер буде.

Наостанок вона знову чхнула.

Я, почуваючись благодійницею, віддала гроші і пішла. А по дорозі додому ляпала себе по лобДорогою додому я сунула руку в кишеню і з подивом дістала там купюру в тисячу гривень, яку, схоже, Люся-Віолета непомітно повернула мені.