Подружжя впало з мосту у глибоку річку і ледь не потонуло, коли раптом побачили, як велетенський слон повільно наближається до них, щоб…

Сьогодні стався випадок, який я довго не забуду. Ми з дружиною, Оленою та Ярославом Коваленками, жили в маленькому містечку над річкою Горинь. Тут був старий міст, який усі називали «Чортовим» його збудували ще за Австро-Угорщини, а тепер він хитався, мов пяний козак.
Ми йшли по ньому, коли раптом під ногами затріщало. Оленка вхопилася за мене, але ми обидва вже летіли у воду. Горинь у цьому місці була глибока, а течія швидка, як розгніваний кінь. Вода здавалася крижаною, наче лютий мороз пройшовся по тілу. Я стиснув руку дружини, а другою хапався за повітря, намагаючись втриматися на поверхні.
На щастя, неподалік стирчала верба. Я підтягнув нас обох до гілки, але сили вже закінчувалися. Раптом почув плескіт за спиною щось величезне йшло до нас крізь воду. Оленка скрикнула: перед нами поставав слон! Він був великий, як хата, а очі дивилися мудро, наче у діда-оповідача.
Я вже думав, що кінець, але слон простягнув хобот. Спочатку ми злякалися, але потім зрозуміли він рятує нас. Він підняв нас на спину й поволі поплив до берега. Вода била йому в ноги, але він ішов упевнено, ніби знав, що робить.
На суші ми ледве дихали, мокрі та тремтячі. Слон постояв, глянув на нас і пішов у ліс, немов завжди рятував людей. Ми довго мовчали, тримаючи одне одного за руки.
Так я зрозумів: іноді порятунок приходить звідкись із лісу, від істоти, яку ти боявся. Треба лише не втрачати надію навіть коли під ногами тріщить старий міст.