Поверніть мені дітей!” — вимагала сестра, яка зникла на вісім років…

“Віддайте мені дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…

Інколи життя складається так, що ти стаєш батьком раніше, ніж сам виростаєш. Не за власним бажанням — через обставини. Так сталося зі мною.

Мене звуть Богдан. Я виріс у дитбудинку. Коли мені виповнилося дев’ять, туди ж привезли мою молодшу сестру Оксану — їй було лише чотири. Ми трималися разом, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.

І той день настав. Коли я отримав свою першу квартиру й оформив опікунство — Оксана переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, навчався, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, займалася гімнастикою. Я пишався нею.

Але все змінилося, коли Оксані виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старше — мого ровесника. Ігор був, як кажуть, «з вулиці» — без роботи, без освіти, просто гуляв по дворах. Я намагався її відмовити, але даремно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.

Я склав усі зусилля, щоб пришвидшити їхній шлюб. За кілька місяців народилися близнята — Андрійко і Марічка. Я не ліз у їхнє життя, але завжди був поруч. Спочатку здавалося, що все налагоджується. Ігор знайшов роботу, Оксана доглядала за дітьми.

Але коли дітям не було й півроку, Оксана знову завагітніла. Я поридав, але змирився. Народився Тарасик. Потім усе пішло під укіс: Ігоря звільнили, він почав пити, Оксана — гуляти, залишаючи дітей самих.

На той час у мене вже була своя родина, дружина Галина, ми чекали дитину. Але я не міг дивитися, як страждають небожата. Одного разу мені подзвонили сусіди: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малі голодні, брудні, ревуть, а мати бог зна де. Я подзвонив Галі, і вона, не вагаючись, сказала:

— Забирай їх. Привози сюди.

Так у нас з’явилося відразу троє дітей. Ми їх викупали, нагодували, поклали спати. Тиждень минув у клопотах, але на душі було спокійно. Вони у безпеці. За тиждень з’явилася Оксана — не за дітьми, а за грішми. Сказала, що їде за кордон з якимось чоловіком, а діти… нехай побудуть у нас.

З тих пір минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми ростили їх як рідних: близнята Андрійко і Марічка пішли до четвертого класу, Тарасик — до другого. А наша з Галею донька — до підготовки. Вони всі називають нас татом і мамою. Оксану ніхто не згадував. Я не забороняв, але вони й не хотіли.

І ось, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Оксана. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але в очах та сама рішучість.

— Це мій чоловік, — сказала вона. — Ми повернулись. Я хочу забрати дітей. Відвеземо їх до його країни.

Я остопів.

Галя вийшла в коридор, діти — за нею. Оксана відразу почала вимагати повернути їй малих. Але коли Марічка, дивлясь на неї, спитала: «Мамо, хто ця тітка?» — серце стиснулося. Оксана здивувалася. Навіть не впізнала доньку.

— Я твоя мати! — скрикнула вона. Але Марічка притулилася до мене.

Тоді Оксана змовкла. Раптом спитала:

— Можна… хоча б навідувати їх?

Ми з Галею переглянулися. Подумали. Потім я кивнув:

— Приїжджай. Але діти залишаться з нами.

Оксана пішла, схилившись, мовчки. А ми з дітьми вийшли на вулицю зустрічати феєрверк. У небі вибухали вогні, і я обіймав їх усіх — моїх дітей, чужих за кров’ю, але рідних за любов’ю. І знав, що зробив правильно, коли колись, вісім років тому, забрав їх у наш дім.