Повернутись у рідний дім, де ніхто не чекає…

Відверто кажучи, я ніколи не думав, що, будучи чоловіком майже 50 років, який усе життя працює техніком, завжди суворим і мовчазним, так як моя дружина часто каже, сяду за комп’ютер не заради роботи, а щоб написати листа.

16 років тому я поїхав працювати за кордон, швидко облаштувався там і перевіз родину.

Невдовзі після цього помер мій батько, а мама залишилася одна.

Вона ніколи не нарікала, не дорікала мені, що ніхто не дбає про неї, хоча я її єдиний син. Ми часто телефонували одне одному, і вона запевняла мене, що все у неї добре, і вона щаслива.

Запитання: “Коли ти приїдеш?” Виказувало, що їй самотньо та сумно.

Кладу руку на серце і можу сказати, що піклувався про неї, думав про неї, я не кидав її напризволяще, і не забував ні на мить. Моя найбільша вина в тому, що я не дотримався обіцянок.

Щороку я приїжджав до України в серпні, коли вся компанія йшла у відпустку, і це був наш з мамою час.

Повернення до рідної хати

Ми відвідували друзів та родичів, їздили до місць, які нагадували їй молодість з батьком, а у віці водив її до лікарів та санаторіїв.

Ми разом ходили в кіно, прогулювалися, запрошували гостей. Вона балувала мене стравами та солодощами, що я любив з дитинства.

Вона завжди проводжала мене до входу в будинок і не приїжджала в аеропорт, щоб я не бачив її сліз.

Я продовжував обіцяти, що цього разу докладу всіх зусиль, щоб повернутися додому на Різдво чи Великдень, безпосередньо, не пізніше серпня. Ось чому я почуваюся жахливо винним, бо не дотримався цієї обіцянки.

Так, я приїхав додому на початку грудня минулого року, але не для того, щоб обійняти маму, не щоб відчути аромат її знаменитого коричного пирога, не щоб зустріти привітання її з гарячим вином і горіхами, а щоб провести в останню путь.

Я не міг впоратися з болем і розчаруванням.

Єдине моє втішення було в тому, що мама померла як праведна людина, спокійно, без страждань, уві сні.

Але це не полегшувало тягар у моєму серці, не заспокоювало совість, не зменшувало відчуття, що я залишився один.

І цього разу я повернувся в серпні, як звично.

Але коли я став перед зачиненими дверима, мене охопила туга. Я не почув кроків у коридорі, не відчув запаху смаженого перцю чи печених слив…

Мені здавалося, що стеля обрушиться мені на голову.

Потрібно було кілька днів, щоб торкнутися маминих речей, але я ніколи не наважувався викидати їх, навіть зібрані газети залишив.

Хочу сказати синам, які живуть далеко від батьків: повертайтеся частіше, якими би важкими для вас не були ці подорожі, і дотримуйтеся своїх обіцянок.

Тому що настає день, коли у нас є час і можливість, але немає найважливішого – рідної людини, яка чекала б на нас.

Повірте мені, немає нічого страшнішого, ніж зустріти зачинені двері вашого батьківського дому…