Повітря в легких

Останній подих

Вчора Катрі виповнилося 47. Два роки тому її життя розбилося. Навіть ця заяложена фраза — «життя розбилося» — точно описувала все, що з нею сталося.

За пару днів до дня народження вона знайшла сукню. Подзвонила матері, розповіла, що купила блакитну. Матір вимагала негайно показати її. Коли Катря надягла сукню, мати аж захлипнула від захвату: «Ти в ній як лялька! Та це ж не блакитний, а бірюзовий!» Дивне покоління. Мабуть, тому, що вони ходили до кравечих, обговорювали фасони, вибирали тканини. Кожна сукня була подією.

Отже, сукня кольору бірюзи, усвідомивши, що вона не «якась там блакитна», чекала свого виходу.

На цей день народження Катя запросила всіх нечисленних родичів та друзів. У ресторані їм накрили столик у дальньому кутку затишної зали.

Її кузина Наталка тостувала хвилин десять. Розповіла, як у шістнадцять вони напилися й ловили таксі, не пам’ятаючи, як схиляється слово «цвинтар». Повторювали водієві разів п’ять: «Та що вам незрозуміло? Ми біля цвинтря! Біля Цвинтря! Село Грибівка! Їдьте в центр, там покажемо!» І запропонувала всім напитися до білої горячки, щоб не пам’ятати адреси. Але її романтичний порух зламали, нагадавши, що всі зупинилися в тому ж готелі, де й ресторан. «Ну от, ніякої романтики», — засміялася Наталка. А її чоловік додав: «Ми вже не ліземо у вікна до коханих! Та лише тому, що у нас москітні сітки. А так — ще як би лізли. Особливо я». «Звісно, у вас же одноповерховий будинок», — підхопила Катя. Усі зареготали.

Потім тост сказав Олексій, чоловік Іринки, другої кузини. Він згадав їхню поїздку до Трускавця сто років тому. Спочатку всі несподівано почали вигравати. А потім прогІ тоді Катря подивилася у вічі Віктору, відчуваючи, як щось давно забуте, тепле і світле, нарешті повертається до її серця.