Позбався від нього негайно!” — сказала вона про мого кота, з яким я жив десять років.

“Позбудься його негайно!” — сказала вона про мого кота, з яким я прожив десять років.

Нещодавно ми з моєю дівчиною Соломією вирішили жити разом. До цього зустрічалися майже вісім місяців — усе було чудово, і я запропонував їй переїхати до мене. Нас мало бути троє — я, Соломія і мій вірний друг, кіт Барсик.

Барсик був зі мною десять років. Я забрав його від батьків, коли переїхав у інше місто. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закоханості. Барсик завжди зустрічав мене біля дверей, спав поряд, муркотів у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.

Спочатку Соломія не виявляла незадоволення. Навпаки, іноді навіть гладила Барсика, казала, що він «гарний». Тоді я подумав, що нам неймовірно пощастило — усі троє житимемо мирно і щасливо. Але радість виявилася короткою.

Через пару тижнів у Соломії почалися дивні симптоми: невпинно текло з носа, червоніли очі, боліла голова. Я запропонував сходити до лікаря. Діагноз пролунав, як грім серед ясного неба: алергія на вовну котів.

— Але як? — здивовано запитав я. — Вона ж і раніше була поряд з котами, і з Барсиком гралася…

— Пане, алергія — підступна річ. Її вплив може накопичуватися. Доки ви зустрічалися, у дівчини не було постійного контакту з алергеном. А тепер вона живе з ним. Реакція посилюється і може стати небезпечною, — сухо відповів лікар.

Я був спустошений. Рвався між здоровим глуздом і болем у грудях. Я любив Соломію, але як мені вчинити з Барсиком, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?

По дорозі додому я вже думав, що тимчасово відвезу кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Соломії. Але ледві ми переступили поріг, дівчина, навіть не знявши пальта, запитала:

— Ну що, коли ти нарешті позбавишся від нього?

— Що значить «позбавишся»? — збентежено перепитав я. — Ми тільки прийшли, давай хоча б обговоримо…

— Важити тут нема чого, — холодно сказала вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулась?

Я завмер. Від її тону, від жорстких слів. До цього моменту я був готовий на компроміси. Але слово «позбавишся» — ніби ножем по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний всією душею. Для неї він був сміттям, непотрібною річчю, джерелом дискомфорту.

— Якщо хтось і має йти, то це ти, — тихо сказав я. — Барсик залишається. І крапка.

Соломія кілька секунд мовчала, потім, не промовивши ні слова, розвернулася і почала збирати речі. За кілька годин від її присутності не лишилося й сліду.

Спочатку я відчував спустошення, але потім прийшло дивне полегшення. Я зрозумів: людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може справді любити. Так, я міг би влаштувати все інакше — знайти компроміс, умовляти залишитися. Але нащо? Щоб потім ходити навшпиньки і боятися її нової «алергії»?

Я не шкодую. Іноді тварини виявляються вірнішими за людей. Барсик лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцної кави і просто дивився у вікно. Він муркотів, ніби говорив: «Я з тобою. Усе буде добре».

І справді — буде. Життя не закінчується на одному коханні. Але якщо людина вимагає викреслити з твого життя того, хто був поруч у важку хвилину, це не кохання. Це егоїзм.

Зараз я знову живу удвох з Барсиком. Можливо, колись з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не лише я. Це й мій старий, мудрий, пухнастий друг.