Приборкала нахабність сестри чоловіка

Владнала зухвалу сестру чоловіка

— Мама сказала, ресторан підтвердили, — Ганна говорила так, неначе не помічала напруги в голосі Оксани. — Ну і щодо грошей. Ви з Андрієм усе переказали?

Оксана мовчала кілька секунд, намагаючись підібрати слова, але Ганна вже продовжила:

— Там сума невелика, якщо чесно, я навіть думала додати своїх, але знаєте, з моїми витратами… Це ж для мами все, ви розумієте.

— Зачекай, — Оксана все-таки перебила її, намагаючись зберегти спокій. — Ми про це не домовлялися. Андрій мені нічого не казав.

— Ой, ну ти ж знаєш, він завжди все забуває, — Ганна засміялася, наче це було найзвичайніша справа. — Я йому сказала, що з вас приблизно сорок виходить. Це ж нормальна сума для такого випадку?

Слова звучали так, ніби рішення давно прийнято, а будь-які заперечення виглядають смішно. Оксана стиснула телефон міцніше, відчуваючи, як зростає роздратування.

— Сорок тисяч? — перепитала вона повільно, майже пошепки.

— Так, це я ще знижку вичавила! Там і торти, і обслуговування, ти сама побачиш. Мама буде в захваті. Ну все, не напружуйся, я вже аванс віддала. Андрій сказав, ви все переказали.

Ганна відключилась, навіть не дочекавшись відповіді.

Оксана продовжувала сидіти, дивлячись на телефон. У горлі застряг, немов камінь, один єдиний подум: “Знову ця гра в одні ворота”.

***

Увечері на кухні атмосфера, здавалося, тривожить, як натягнута струна. Андрій відкрив холодильник, дістав пляшку квасу і, не дивлячись на Оксану, пробурмотів:

— Ганна сказала, ти проти дати грошей на ресторан.

Оксана застигла.

— Проти? Це вона так сказала? — Вона встала зі стільця, намагаючись тримати себе в руках. — Я що, відмовлялася? Я взагалі нічого не знала, поки вона не зателефонувала й не поставила мене перед фактом.

Андрій обернувся і насупився.

— Та годі тобі, вона ж не для себе старається. Мама ж не кожен рік ювілей святкує.

— А ані трохи, що вона “постаралася” за наш рахунок? Сорок, Андрій! — Оксана втрималась, щоб не закричати, — Сорок тисяч! Це нормально?

Андрій знизав плечима і відвів погляд.

— Ну, це ж мама. Чого ти хочеш? Ганна молодець, усе організувала.

Оксана хмикнула.

— Молодець, звісно. Тільки от за чужі гроші героєм бути легко. І знаєш, Андрію, я не розумію, чому ти просто так погодився. Ми з тобою обговорювали це? Ні. Вона просто вирішила, і ти кивнув.

— Та ну перестань. — Андрій махнув рукою і взяв склянку. — Вона ж намагається як краще.

— Для кого? Для нас? Для мами? Чи для себе? — Оксана різко підвищила голос, але тут же знизила тон, щоб не розбудити сина. — Андрію, я більше так не можу. У неї одне: “дайте, переведіть, оплатіть”. А потім вона зникає, ніби нічого й не було.

Він замовк, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Ну що я можу зробити? Вона така. Хочеш, поговори з нею сама.

— Уже, — сухо відрізала Оксана. — І знаєш, що вона мені сказала? Що це наша обов’язок.

— А ти чого хотіла? Вона одна все тягне. У неї можливо життя складніше, ніж у нас.

— Вона тяне?! — Оксана не витримала. — Андрію, та вона просто всіх навколо використовує. А ти ще й підігруєш!

Розмова зайшла в глухий кут. Андрій знизав плечима, буркнув щось незрозуміло і пішов у кімнату, залишивши Оксану наодинці з думками.

***

Наступного ранку розпочалось із несподіваного дзвінка. Оксана неохоче відповіла.

— Оксано, привіт! Ти не зайнята? — Ганна звучала на диво бадьоро.

— Слухаю, — сухо озвалась Оксана, заздалегідь готуючись до нового “завдання”.

— Слухай, мені тут допомога потрібна. Я почала з однією сусідкою невеличкий проєкт. Інтернет-магазин, ну ти знаєш, які зараз можливості. Так от, мені потрібно дещо оплатити, а у мене зараз повний нуль. Я подумала, ти можеш дати свою карту. Це тимчасово, буквально на кілька днів.

Оксана на мить застигла, намагаючись прийняти почуте.

— Ганно, — її голос став твердим, — ти серйозно? Мою карту?

— Ну так! Що такого? Ти ж знаєш, я акуратно. Все порахую, все поверну, нічого зайвого не витрачу.

— Ні. Це не обговорюється.

На іншому кінці дроту запала тиша.

— Я не розумію, — голос Ганни звучав уже не так упевнено. — Це ж просто карта. Чому ти мені відмовляєш?

— Ганно, тому що мені дорого моє спокій. І моя карта.

— Оксано, ти що, не довіряєш мені? — Ганна начебто обурилася, але звучало це більше як черговий маневр. — Ми ж родина.

Оксана втрималась, щоб не сказати зайвого.

— Ганно, давай закінчимо на цьому. У мене справи.

Вона кинула дзвінок, відчуваючи одночасно полегшення й злість. Ганна переходила всі межі.

Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, Оксана вже знала, що розмова буде непростою.

— Андрію, — почала вона спокійно, — твоя сестра знову дзвонила.

Він зняв черевики, не кваплячись дивитися в її бік.

— І що?

— Вона попросила карту. Мою. Для якогось свого проєкту.

Андрій зупинився, дивлячись на неї з подивом.

— І що ти відповіла?

— Що ні, звісно.

— А чому ти не могла просто допомогти? — Він заговорив різко. — Це ж Ганна.

Оксана повільно зітхнула, стараючись не вибухнути.

— Андрію, це у вас сімейне — не розуміти різниці між проханням і нахабством? Вона що, не може впоратися сама?

— Оксано, вона ж не просила мільйони. Ти завжди все так ускладнюєш.

Вона подивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— Ускладнюю? Це я ускладнюю? Ти правда думаєш, що так можна завжди?

Андрій помовчав, а потім пробурмотів:

— Їй просто допомога потрібна була, от і все.

— Ну так, а потім вона зникає, а ми залишаємось розгрібати наслідки.

Він махнув рукою, відмахуючи, і пішов у кімнату.

Оксана сиділа за кухонним столом, відчуваючи, як щось усередині нарешті ламається. Вона більше не могла терпіти. Ганна не просто втручалася в їхнє життя — вона його руйнувала.

Весь вечір Оксана обмірковувала, як це зупинити. У голові дозрів план: спокійний, розумний і, головне, остаточний.

***

Наступного тижня їх запросили в гості до рідних Андрія. Зібрались майже всі: бабусі, дядьки, тітки, двоюрідні брати і сестри. Ганна, як завжди, була в центрі уваги. Вона голосно розповідала, як “вкладається у майбутнє”. Оксана спостерігала за цим спектаклем зі спокійним, майже беземоційним обличчям.

Андрій сидів поруч, явно нервуючи, неначе передчував, що зараз станеться щось неприємне.

— От, — продовжувала Ганна, звертаючись до всіх, — ми з сусідкою запускаємо такий класний проєкт. Все за свої робимо, самі стараємось, знаєте, як це зараз важко.

Оксана кашлянула, щоб привернути увагу.

— Ганно, а нічого, що в твоєму проєкті ти намагаєшся використати чужі гроші?

Усі за столом завмерли. Ганна навіть не відразу зрозуміла, що це адресовано їй.

— Що ти маєш на увазі? — її голос прозвучав натягнуто.

— Ти просила у мене карту на “тимчасові витрати”. А ще до цього Андрій давав тобі гроші на ремонт машини. До речі, ти ці гроші повернула?

Ганна почервоніла.

— Ну, це все дрібниці. Навіщо виносити їх сюди?

Оксана не відступала.

— Це не дрібниці, коли ти постійно намагаєшся жити за чужий рахунок.

— Я не розумію, чому ти така зла, — Ганна намагалася усміхнутись, але виглядала невпевнено. — Ми ж рідня.

— Родина? — Оксана підняла брови. — Що за рідня, коли ти береш і не повертаєш, а потім ще й ображаєшся, якщо тобі відмовляють.

Усі за столом мовчали. Андрій намагався щось сказати, але Оксана зупинила його.

— Ні, Андрію. Досить прикривати її. Ми вже витратили на неї купу грошей і нервів. А тепер нехай пояснить, навіщо їй моя карта.

Ганна вскочила зі стільця, стискаючи кулаки.

— Ти просто заздриш, Оксано! Я стараюся заради всіх, а ти тільки сидиш і рахуєш копійки.

— Заздрю? — Оксана скривилася. — Тому, що ти звикла обманювати всіх навколо? Не сміши мене.

Ганна плеснула долонею по столу і вибігла з кімнати.

Андрій піднявся і подивився на Оксану з болем в очах.

— Навіщо ти так? Це ж все-таки моя сестра.

— А навіщо ти їй усе дозволяєш? — Оксана відповіла, не відводячи погляд.

Він нічого не сказав, тільки похитав головою і вийшов за Ганною.

Оксана зрозуміла, що досягла свого: правда вийшла назовні. Але це було схоже не на перемогу, а на поразку. Усі інші мовчали, уникаючи її погляду.

Ввечері Андрій не повернувся додому. Він написав коротке повідомлення: “Мені потрібно час, щоб усе обдумати”.

Оксана сиділа на дивані. Вона знала, що вчинила правильно, але щось всередині відмовлялося визнати це перемогою.