Причина в загадковому повітрі

**Щоденник**

В усьому винний італійський вітер…

Люба була скромною та негарною дівчиною. Навіть мама зізнавалася, що доньці не пощастило — природа обділила її красою. «З такою зовнішністю важко буде вийти заміж», — зітхав батько.

Рідке волосся, великий ніс, виразні зуби, невеликий підборіддя та проблемна шкіра — все це робило її непомітною. Але характер у Люби був лагідний, добрий і чуйний.

Здавалося, їй було байдуже до своєї зовнішності. Але це лише здавалося. Вона чудово розуміла, що некрасива. Що ж робити?

— Нічого, доцю, — говорила мама. — Щастя не в красі. Господь для кожної людини знайде пару. У тебе теж буде любов і родина. Головне — душа, а вона в тебе добра. Хто побачить — той і полюбить.

Але душу треба розгледіти, а на Любу ніхто не звертав уваги. Хлопці обирали дівчат із кумедними личками, а вона залишалася в тіні.

Люба обрала психологію — професію, де не потрібна краса. Навпаки, її зовнішність не відволікала клієнтів, а щирість і вміння слухати приваблювали. Незабаром вона стала затребуваним спеціалістом. Батьки допомогли купити квартиру. Все було добре, окрім однієї речі — особисте життя не складалося.

Одного разу на прийом до неї прийшов чоловік із дорослою донькою. Дівчина важко переживала розлучення, але після двох сеансів почала змінюватися. Батько, Микола Іванович, прийшов подякувати.

— Веронічка ожила, знову вірить у себе. Це ваша заслуга. Ви — чарівниця! Не відмовите пообідати зі мною?

За вечерею він розповів, що виховував доньку один.

— Дружина пішла до іншого, залишила нас. Я більше не одружувався — боявся, що Вероніці буде погано. Тепер вона виросла, а я все ще самотній.

— Ви добре виглядаєте, — сказала Люба. — Знайдете собі добру жінку.

— А ви? — несподівано запитав він. — Чи могла б я вас зацікавити?

Люба здивовано опустила очі. Він витолкував це на свій лад.

— У мене серйозні наміри. У моєму віці немає часу на довгі залицяння. Ви мені дуже подобаєтесь. Не поспішайте — подумайте.

Вона розповіла матері.

— Що тут думати? — схвалила та.

— Але я його не кохаю.

— Кохання минає. Думаєш, ми з твоїм батьком кохали одне одного роками? Все було. Але разом жити легше.

Люба задумалась. Що на неї чекає? Самотня старость? Якщо не він — то хто? Вона погодилась.

На весіллі стилісти постаралися, і Люба виглядала чудово. Микола Іванович пишався молодою та успішною дружиною.

Він виявився добрим чоловіком: ніжним, турботливим. Звав її тільки «Любонько». Жили вони тихо та мирно. Вона приходила з роботи втомленою — а він уже нещив їй тепле молоко, вкривав пледиком, оточував увагою.

Якось до Люби прийшла колишня однокласниця — одна з найкрасивіших у школі. Вийшла заміж тричі, а тепер чоловік знущається з неї та дітей.

Так от. Краса — ще не гарантія щастя. А Любі скаржитись ні на що. Чоловік любить. Дітей? Вона хотіла, але боялася, що вони успадкують її риси. Та й дитина в них не виходила.

Але через три роки Микола Іванович захворів. Спочатку серце, потім пухлина. Люба доглядала за ним, але він слабшав. Донька Вероніка звинувачувала її: «Якби не одружився — не захворів би!»

Одного разу він подарував Любі подорож до Італії.

— Відпочинь. Донька побуде зі мною.

Вона не хотіла, але погодилась. Там, серед моря та сонця, зустріла Антоніо. Провели разом день — і вона вперше в житті по-справжньому закохалась.

Але повернулась додому. Викинула його номер.

Незабаром Люба зрозуміла, що вагітна. Чоловік здогадався.

— Не звинувачую. Радий за тебе. Шкода, що не допоможу виростити сина.

— Як ти знаєш, що буде син?

— Коли Вероніка була в тобі — ти погано виглядала. А зараз сяєш.

Він помер незабаром. Під подушкою лишив листа: «Любонько…»

На похоронах Вероніка влаштувала скандал. А через три місяці Люба народила сина. Він був красивий — ні в неї, ні в Антоніо.

— Мабуть, італійський вітер усьому винний, — жартувала вона.

А може, та любов, а може, добра душа. З віком і сама Люба змінилася — зовнішність згладжувалась.

Син став її щастям. А щастя, як відомо, робить жінку прекрасною.