Пригода на узбережжі

**Подорож до моря**

У п’ятдесят дев’ять років Ярослав Семенович Бойко залишився удівцем. Донька після похорону матері одразу запропонувала батькові переїхати до неї.

— Тату, поїдемо до нас. Ну як ти тут сам будеш? Важко ж. Хоч на перший час поїхали. Оговтаєшся…

— Дякую, звісно, доню, але не поїду. Ти за мене не хвилюйся. Я не немічний дід, сам себе обслуговувати можу. Що я у вас робитиму? Краще ти поживи в мене довше, — Ярослав Семенович з надією подивився на доньку.

— Тату, там Андрійко з Максимом самі. У Андрійка складний підлітковий період, у Максима робота… Мені треба їхати, — провинувато сказала Оксана і обняла батька.

— Розумію. — Ярослав Семенович потупав доньку по руці.

— Тату, якщо щось потрібно буде, одразу дзвони. Обіцяєш?

— Що мені самому треба? Поїсти приготую, прання машинка, підлогу помити зможу. Поки Марійка хворіла, всьому навчився. Вона лише підказувала. Чи брудно у мене? — У голосі Ярослава Семеновича пролунало образа.

— Що ти, тату, дуже чисто. Не сердься, просто переживаю за тебе. — Оксана притулилася до плеча батька.

— Я не зап’ю з горя. За молодості горілкою не балувався, а тепер уже пізно починати. Не бійся, їдь.

На тому й порішили. Ярослав Семенович зібрав доньці гостинці. Оксана підняла важку сумку.

— Тату, навіщо стільки? У нас усе є.

— Спробуй би матері відмовити. Бери, зайвим не буде. Потяг довезе, а там Максим зустріне, — беззлобно буркнув він.

На вокзал вони приїхали за кілька хвилин до відправлення. Провідниця перевірила квиток і попросила йти у вагон — потяг ось-ось рушить.

Оксана востаннє обняла батька, поцілувала у щетинисту щоку. Поспішно взяла з його рук сумку, ховаючи очі, наповнені сльозами. Швидко зайшла у вагон. Поки провідниця зачиняла двері, вона махала батькові та усміхалася крізь сльози.

Ярослав Семенович довго дивився, як потяг, набираючи швидкість, зникав у далечині. Серце ніби тиснуло від туги й болю. Ось і залишився сам. Поки донька була поруч, тримався, а тепер дав волю сльозам. Навкруги лунали голоси, сміх, ходили люди, а він бредЙдучи бульваром, вінштовхнувся на посмішку дівчини, що так нагадала йому Марійку, і раптом зрозумів, що життя триває далі, навіть коли здається, що воно вже закінчилося.