Пригоди старого холостяка, якого не обтяжує самотність.

Володимир був старим бонзою. Жив собі та й жив, самотність його не обтяжувала. Працював як віл у ярмі. Роботу свою обожнював. Привик робити все ідеально, аби порядок був у всьому. А скільки жінок не знав — ідеальної так і не зустрів. Того року в кінці липня вирішив Володимир відпочити, на південь. Втомився дуже, захотілося трохи втекти від цивілізації. Зайшов у інтернет, подав оголошення.

Відгукнулася жінка з двома дітьми, жителька приморського села. До моря — хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів і міст, окрема кімната, а за його продукти готуватимуть домашню їжу. Взагалі, спокусився. Добрався без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старим, але чистеньким, кімната затишною, а господиня — привітною. По подвір’ю бігав маленький песик, той-тер’єр. У саду дозрівали фрукти, а діти, хлопчик і дівчинка, років 9-10, метушилися по господарству. Господиня Володимиру не докучала, питала, що приготувати, щедро частувала полуницею та мило посміхалася.

Володимир цілі дні проводив на морі, плавав, лазив по скелях, фотографував і листувався зі старим другом у Вайбері. Іноді його цікавило, звідки у 50-річної жінки такі малі діти. Задумався, задумався, та й спитав:

— Ольго Миколаївно, це ваші онуки?
— Ні, — відповіла Ольга, — мій син і дочка, просто пізні. Родина не склалася, заміж не вийшла, то й вирішила хоч діточок народити. Та й не така вже я стара, мені ж 48.

Поки говорили, Володимир придивився до господині — приємна, м’яка, усміхнена. Ім’я йому теж подобалося. Ольга, Олечка. Матір його так звувала. А пахло від Ольги полуницею й вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори — трішки прохолодними, а небо — зоряним. Обоє не кривлялися, вони ж дорослі. Вдень поводилися як завжди, а вночі Володимир тихо пробирався до господиньки, до Олечки. А потім крадькома повертався до своєї кімнати. Діточок-то будити не можна. Маленький песик навіть не гавкав на Володимира, хитренько позираючи, ніби все розумів. Гарний песик, економний. З’їдав пару ложок, але двір охороняв сумлінно. Звали його Марсік. І почав Марсік ходити з Володимиром на море, навіть плавав. Потім вилізе, струситься, висиплеться на сонечку та додому бігтиме раніше за Володимира. А він — слідом.

Але одного разу Марсік не прийшов. Володимир пішов його шукати: кликав, кричав, написав з десяток оголошень, пішов розклеювати. Куди подівся песик? Незрозуміло. Старенька сусідка сказала, що, можливо, приїжджі вкрали, ті, що знімають на іншому кінці села. Володимир пішов туди. Дійшов, а йому відповіли, що вони вже поїхали — з маленьким песиком, годину тому, у бік траси. Володимир повернувся, сів у машину та рванув слідом. Наздогнав кілометрів за 80 та перегородив дорогу. Із джипа вийшли дві дівчини, молоді, нахабні.

— Гей, забирайте машину! Їздити не вмієте? Зараз поліцію викличемо!
— Викликайте, — відповів Володимир, — тільки спершу поверніть собаку.
— Ой, розкрив рота, — засміялася та, що вища, — вона бездомна, ми її рятуємо!
— Вона не бездомна, — відрізав Володимир, — у неї є сім’я. Не ваша це собака.
— Та йди ти, — заверещала друга, — як не забереш машину, скло розіб’ємо!

Володимир обійшов їх і кликнув: «Марсік, Марсік!» Песик загавкав і заметушився по сидіннях, намагаючись пролізти у відчинене вікно. Дівчини хапали Володимира за руки, лаялися матом і намагалися битися. Володимир не знав, що робити, розгубився — бити жінок не можна.

Виручив під’їхавший ДАІшник, товстий, спітнілий, важко дихаючий. Періодично затуляючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв Марсіка на руки.

— Тихо всі. До кого песик піде, того й буде. Документів на нього в жодного немає.
— Цуцик, Лапусик, — заметушилися дівчата, дістаючи ковбасу, — іди до нас, у машинку йди!
— Поїхали, Марсіку, додому, — сказав Володимир.

ДАІшник поставив песика на землю. Марсік кинувся до Володимира, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.
— Ну от, здається, розібралися, — важко зітхнув ДАІшник.

— Ні, собака наша! — закричали дівчата. — Не маєте права її забирати! Ми вашому начальству скаргу напишемо! Ми її з вулиці врятували!

ДАІшник почервонів.
— Ось що, рятівниці. Або по-доброму їдете, або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак стопу, аптечку. І всі таблетки в ній перелічу. Авто у вас бруДАІшник ще один раз подивився на дівчат, похитав головою, а потім сказав: “Тепер я все зрозумів,” і віддав песика Володимиру, який усміхнувся, почесав Марсіка за вушко і повіз його додому.