Приняття, яке призвело до жалю

Марія Степанівна стояла біля кухонного вікна, спостерігаючи, як її чоловік Тарас колупається у гаражі з якоюсь деталлю. У руці вона міцно стискала зім’яту записку, знайдену в кишені джинсів Оленки. Літери розпливалися від сліз, але вона знову перечитувала короткі рядки: «Зустрінемося о десятій біля під’їзду. Бабуся спить, як застрелена, не почує. Цілую. Твій Іванко».

— Боже мій, за що мені це? — прошепотіла Марія Степанівна, ще сильніше зминаючи папірець.

Оленка з’явилася в їхньому домі півроку тому. Донька сестри Тараса, Ярини, яка все життя метушилася з чоловіками, пила і врешті загинула в аварії. Шістнадцятирічна дівчина залишилася зовсім одна. Звісно, вони з Тарасом не могли її кинути.

— Марусю, вона ж наша кровинка, — умовляв тоді чоловік. — Куди їй податися? У дитбудинок?

І Марія Степанівна погодилася. Вони з Тарасом не мали власних дітей — ще в молодості лікарі сказали, що не вийде. Може, доля дарувала їм цей подарунок на старість?

Як же вона помилялася.

Спочатку все було добре. Оленка здавалася слухняною, вдячною. Допомагала по господарству, добре вчилася, називала їх тітка Маня і дядько Тарас. Марія Степанівна души в ній не чаяла. Купувала гарний одяг, записала на танці, навіть знайшла репетитора з англійської.

— Дивіться, яка в нас розумниця росте, — хвалилася вона сусідкам. — Самі п’ятірки носить.

Але потім щось пішло не так. Оленка почала грубити, відмахуватися. Додому приходила все пізніше. А тиждень тому Марія Степанівна виявила, що з комода зникли гроші.

— Оленко, ти не брала грошей із шухляди? — обережно запитала вона.

— Які гроші? — дівчина навіть не підвела очі від телефону.

— Ну, я туди відкладала на нові кросівки. Було дві тисячі.

— Не брала я нічого. Може, самі витратили та забули?

Марія Степанівна тоді промовчала, але серце стиснулося. Вона точно пам’ятала, що грошей було дві тисячі. І витрачати їх було нікуди — пенсія маленька, жили ощадно.

А потім почалися нічні вилазки. Оленка гадала, що її не чують, але Марія Степанівна спала чутко, як усі літні люди. Чула, як скрипить дошка в коридорі, як обережно повертається ключ у замку.

Спочатку вона хотіла поговорити по душі. Але щоразу, коли намагалася розпочати розмову, Оленка відрубувалася або взагалі йшла з хати.

І ось тепер ця записка. Марія Степанівна не могла зрозуміти, хто такий Іванко і що вони збираються робити вночі.

— Марусю, а де Оленка? — Тарас увійшов у кухню, витираючи руки рушником.

— У своїй кімнаті. Знову у цьому телефоні копається.

— Може, треба з нею поговорити? Зовсім від рук відбилася.

— Я намагалася. Вона навіть слухати мене не хоче.

Тарас сів за стіл і наТарас глянув на записку, і його обличчя зморщилося від болю.