Привіт, нове знайомство!

Ось перероблена історія з урахуванням українських культурних особливостей:

Привіт, Марічку!

— Марю, привіт. Що робиш? — почула вона у трубці голос подруги.

— Тільки прийшла з роботи. У тебе щось термінове? Вибач, дуже втомилася, день був, як у каші, — відповіла Марічка.

— Дзвоню нагадати, що завтра в мене День народження. Чекаю о сьомій у ресторані «Дніпро». Відмов не приймаю. До зустрічі. — Оленка, як завжди, відключилася, не давши Марі відповісти.

— Хто дзвонив? — Мама вже стояла у дверях кімнати й прислухалася.

— Ти ж чула. — Оленка на День народження запросила, — пом’якшилася Марічка.

— Даремно ти ті блакитні сукню не купила, зараз би пригодилася, — у маминому голосі був докір.

— Мам, я взагалі забула, що завтра свято. Я навіть подарунка не придбала. І взагалі, не хочу нікуди йти. Пізніше як-небудь привітаю.

— Як-небудь? Олена — твоя єдина подруга, а ти хочеш її образити. Так і залишишся сама. Я завтра куплю подарунок, не хвилюйся. Сходи, хоч розважишся, а то тільки робота в голові. Тобі скоро тридцять, а ні сім’ї, ні дітей. Навіть серйозних стосунків ніколи не було.

— До чого тут це? Мені ж не тридцять, а всього двадцять сім.

— Не всього, а вже. В Оленки купа парубків. Може, і тебе з кимось познайомить, — буркнула мати.

— Таке відчуття, що ти хочеш швидше мене з рук позбутися, як бабуся казала. — Марічка навіть не намагалася приховати роздратування.

— А що в цьому поганого? Діти твоїх колишніх однокласниць ось-ось школу закінчать…

— Оленка, між іншим, попри купу парубків, теж не заміжня, — їдко зауважила Марічка.

— Вона-то вийде, не турбуйся. А ось ти…

— Почалося. — Марічка заплющила очі. Мама підняла тему стару, болючу й безвихідну.

— Скажи ще, що збираєшся помирати, а я не прилаштована, — вже відверто злилася вона.

— Я поки не збираюся вмирати, але час іде, хотілося б із онуками встигнути попеленитися, — не вгавала мама.

— Господи, мамо, тобі всього п’ятдесят три!

— Ось саме тому. Скоро на пенсію, а онуків нема. Тому завтра йди на День народження. Ой, котлети горять! — Мама кинулася на кухню.

Наступного дня Марічка з подарунковим пакетом у руці зайшла до ресторану. На ній була та сама блакитна сукня, наполегливо рекомендована мамою. Волосся вона завила й розпустила — теж за її порадою. Відчувала себе незручно, ніби випадково виросла Аліса. Вона запізнилася через суперечку з мамою.

Зал був повний, усі столики зайняті. Між ними непомітно ковзали офіціанти у довгих чорних фартухах. Шум голосів накрив Марічку, як морський прибій.

— Ви замовляли столик чи вас чекають? — Поряд із нею раптом з’явився адміністратор у строгому костюмі зі штучною усмішкою.

— Так, у подруги свято… — вибачливим тоном сказала Марічка. У ресторани вона ходила рідко й завжди плуталася.

— Ходімо. — Чоловік підвів її до столика, і Марічка побачила Оленку. Поряд із нею сиділи двоє хлопців. Данила Бондаренка, сина банкіра, вона знала — Оля якось їх знайомила. Другий виглядав простіше й трохи збентеженим. Зрозуміло. Оленка запросила його для Марі. І ця туди ж.

— Дякую. — Оленка обдарувала адміністратора своєю найчарівнішою усмішкою. — Нарешті, подруго. Ми вже замовили на свій смак, вибач, — прошипіла вона. — Виглядаєш чудово.

Марічці захотілося зникнути. Вона вибачилася за запізнення, привітала подругу зі святом і передала їй пакет із подарунком. Оленка подякувала й поставила пакет біля ніг, навіть не глянувши, що всередині.

Марічка озирнулася. Від яскравого світла та суконь у очах мерехтіло. Данило розливав шампанське.

— Мені зовсім трохи, — попередила Марічка, коли горлечко пляшки наблизилося до її келиха. — Мені ще на нічну зміну сьогодні.

— Наша Марічка — медсестра, — з удаваною повагою пояснила Оленка.

Данило сказав короткий тост, усі чокнулись і випили. Марічка ковтнула колючого шампанського й поставила келих. Офіціант приніс тарілки.

— Познайомся, це Ігор. Він моряк, уявляєш? — пошепки сказала Оленка, беручи в руки столові прибори.

— У торговому флоті? — спитав Данило.

— На риболовному траулері, — неохоче відповів Ігор.

— І як, добре заробляєш?

— Не скаржусь.

— Напевно, важко півроку в морі бути? Ні випивки, ні дівчат. Не уявляю, як ви там із розуму не з’їжджаєте. — Данило знову наповнив келихи.

— Після вахти так втомлюєшся, що не до дівчат. Спочатку тяжко, а потім звикаєш.

Ігор із задоволенням їв і відповідав на запитання. На Марічку він не глянув жодного разу, але то йЧерез рік вони відсвяткували весілля, а ще через два Ігор і Марічка зустрічали своїх двійнят із усмішкою: “Ну от, мамо, твої онуки – тепер будеш заспокійною”.