Ранкові дзвінки, що нагадали про особливий день

Сьогодні в неї день народження. Зранку всі дзвонили, вітали, заважали збиратися на роботу. Хоча радісно, що не забули…

Донька Соломія привітала й нагадала: після роботи мати обов’язково має зайти, приготувати їсти, посидіти з онуком, допомогти з уроками…

Потім треба забігти до свекрухи зі свекором, віднести продукти, куплені по дорозі. А вже потім — додому, готувати вечерю чоловікові.
Ну а тоді, може, встигне трохи розслабитися. Сісти біля телевізора, випити з ним келих вина на підтвердження. Якщо сили залишаться. А як ні — то й нічого. Не вперше…
Головне — встигнути всіх обслуговути. Щоб усі були задоволені. Який ще подарунок потрібен? Усі щасливі? Ну, от і вона теж…

Два коти, Сирко та Рижик, спостерігали за господинею. Рижик муркотів:
— Нам із нею пощастило. Хто б так про нас дбав?
Сирко насупився:
— А хто про неї подбає? Ще ж не стара — усього сорок п’ять. А виглядає в цій поношеній одежі на всі шістдесят. І навіть у день народження не звільнять від клопіт.

Рижик здивовано підвів вуха:
— Які дивні речі ти говориш!
— Вона підібрала мене крихітним кошеням біля смітника, — продовжив Сирко. — Годування з пляшечки. І я бачив, як із веселої дівчини вона перетворилася на зморену жінку.
— Та тобі що? Нас годують, пестять. Спим де хочемо. Чого тобі ще?
— Треба віддати борг, — відповів Сирко. — Борг. Розумієш?
Але Рижик не розумів…

*****
День скінчився. А вранку виявилося, що Сирка немає. Ніби крізь стіну пішов!
Олена Михайлівна пішла на роботу з важким серцем. Але після — як завжди: до доньки, до свекрух, додому готувати.
Пошуки кота відклалися на ніч. Коли ж бігла додому, розбризкуючи осінні калюжі, біля лавки її покликав дід. У чорних окулярах, з тростиною.

— Красунечко, — сказав він. — Допоможеш?
— Звичайно, дідусю, — вона взяла його за руку. Він міцно стиснув її долоню, змусивши сісти поряд.
— Дуже поспішаю… — вибачилась вона.
— А куди ж ти так біжиш? — зацікавився дід, і вона раптом почала розповідати. Щось знайоме було в його голосі. Вона вдивлялася, але не могла впізнати…

— Кросівки старенькі, — перебив він.
— Звідки знаєте? — здивувалась.
— Я сліпий, але не глухий, — усміхнувся. — Чую, як шльопають.
— Зате куртка нова… — вимовила вона.
— Донька віддала? — поцікавився дід, торкаючись тканини.
— Та все ви знаєте, — зітхнула вона.
— Не сердься, доню, — раптом замуркотів він, і їй здалося, ніби перед нею котяча мордочка. Вона стрепенулася — дещо мариться!

— А день народження в тебе коли був?
— Вчора… — горло стиснуло. І раптом її понесло: — Донька з зятем подарували сукню за тисячі гривень! Чоловік приніс троянди та люксові духи… Свекор зі свекрухою влаштували бенкет! Ми їли страви з найдорожчого ресторану, пили шампанське, танцювали…

Дід мовчав, опершись на тростину.
— Не вірите?
Він обернувся й усміхнувся:
— Я тебе давно знаю… Хочу зробити подарунок. Ходімо.
— Та ні! — заперечила вона. — Справи чекають!
— Почекають, — суворо сказав він, міцно тримаючи її за руку.

*****
Повернулись опівночі. Вона була в елегантній сукні та туфлях на шпильках. Зачіску робив стиліст із центру Києва. Замість пакетів — люксова клатч, всередині перлини та флакон парфумів.
Офіціант допоміг донести продукти до таксі, водій — до дверей.

— Дякую, дідусю, — поцілувала його в щоку. — Ви, мабуть, друг моїх батьків… Ніколи не мала такого свята!
Він провів рукою по її обличчю, і вона згадала, як Сирко терся об неї.

Раптом двері відчинилися. У коридорі стояли чоловік, свекор зі свекрухою, Соломія з родиною.
— Де ти пропадала? — гримнув чоловік. — Всі лікарні обдзвонили!
— Святкувала з другом батьків, — обернулась вона, але на сходах нікого не було.

— Яка ти пишна! — скрикнув зять.
— По ресторанах з першим-ліпшим бігає, — сипнула свекруха. — Звідки гроші на це вбрання?
— Так, — кивнула Олена. — Я ж усі гроші на вас витрачаю. На себе не можна?
Свекор із свекрухою вихопилися з хати.

— Чудово, — усміхнулась вона чоловікові. — Готуй мені чай. Піду в душ.
Той довго стояв із роззявленим ротом, а потім… Приготував чай, бутерброд, навіть цукерки на блюдце поклав.

*****
Сирка знайшли наступного дня у шафі. Він лежав із загадковою посмішкою. Поховали під калиною біля двору.
Повертаючись, вона помітила постать біля смітника. Побігла — але там сиділо крихітне кошеня.

— Ідем додому, — підняла його.
Крихта притулився й затріпотів:
— Мур-мур…
— Я про тебе подбаю, — прошепотіла вона.
— Знаю, — відповів кошеня. — Знаю…