Ранкові дзвінки в день народження

Сьогодні в неї день народження. Зранку всі дзвонили, вітали, заважали збиратися на роботу — але приємно, що не забули…

Донька Соломія привітала й нагадала: після роботи треба зайти, приготувати обід, допомогти із уроками, погодувати онука…

Потім забігти до свекрухи зі свекром, віднести продукти, куплені по дорозі. А вже потім — додому, готувати вечерю чоловікові.
Врешті можна буде розслабитись, випити з ним келих вина під телевізор. Якщо сили залишаться. А якщо ні — то й нічого. Звикла…
Головне — встигнути всіх, приготувати, щоб усі були задоволені. Який ще подарунок потрібен? Усі щасливі? Значить, і вона теж…
Два коти, сивий та рудий, спостерігали за господини. Рудий муркотів:
— Нам із нею пощастило. Хто б так про нас дбав?
Сивий насупився:
— А хто про неї подбає? Їй же лише сорок п’ять. А виглядає на всі шістдесят у цьому поношеному светрі. Ніхто ж навіть сьогодні не звільнить її від клопотів.

Рудий здивовано підвів вуха:
— Дивні твої думки…
— Вона підібрала мене крихітним кошеням біля смітника, — продовжив сивий. — Годувала з пляшечки. Я бачив, як вона з веселої дівчини перетворилася на зморщену турботами жінку.
— Нам добре: годує, гладить, спим де хочемо. Чого тобі ще?
— Треба віддати борг, — відповів сивий. — Борг. Чи не зрозуміло?
Але рудий не зрозумів…

*****
День добігав кінця. Вранці з’ясувалося — сивого кота немає. Ніби крізь стіну пройшов!
Олена Михайлівна пішла на роботу з важким серцем. Після — як завжди: до доньки, до свекрух, додому готувати…
Пошуки кота відкладалися на ніч. Коли ж бігла додому, розбризкуючи воду з осінніх калюж, її покликав старенький біля лавки. У чорних окулярах, з тростиною.
— Красуне, — сказав він. — Допоможеш?

— Звичайно, дідусю, — вона взяла його за руку. Старий міцно стиснув її долоню, змусивши сісти поруч.
— Дуже поспішаю… — вибачилась вона.
— А куди ж ти мчиш, серденько? — запитав дід, і вона раптом почала розповідати. Щось знайоме було в його голосі…
— Кросівки старі… — перебив він.
— Звідки знаєте?
— Я сліпий, але не глухий, — усміхнувся. — Чую, як шльопають.
Вона зачервонілася:
— Зате куртка нова…
— Донька віддала? — кпив старий, торкаючись тканини. — Понадівши трохи.
— Та ви все знаєте…
— Не сердься, доню, — раптом промуркотів він, і їй здалося — це котяче вусся. Вона здригнулася: що за маячня?

— А коли в тебе свято було?
— Вчора… — комок підступив до горла. І раптом її прорвало: — Чоловік подарував троянди й парфуми за тисячу гривень! Свекри привезли страв з кращого ресторану, танцювали під музику…
Старий мовчав, спершись на тростину.
— Не вірите?
Він обернувся, усміхнувшись:
— Я тебе давно знаю… Хочу подарунок зробити. Ходімо.
— Та ні! Справи чекають!
— Почекають, — різко сказав він, підвівшись. Міцно тримаючи її за руку, повів із двору. Вона сперечалася, але його хода була впевненою, наче юнака…

*****
Повернулись опівночі. На ній було елегантне плаття з львівського ательє, в руках — клатч із золотим блискітками. Офіціант допоміг донести пакети до таксі, водій — до дверей.
— Дякую, дідусю, — поцілувала в щоку. — Ніколи не мала такого свята…
Він провів долонею по її обличчю — наче кіт, що терся колись об щоку…

Раптом двері відчинилися. На порозі стояли чоловік Дмитро, свекри, донька з зятем та онук.
— Де ти пропадала? Морги обдзвонили! — гримнув Дмитро.
— Святкувала зі знайомим батьків, — вона обернулась, але сліпий дід зник.

— Яка ти пишна! — зітхнув зять.
— Гроші на тряпки знаходить, а на родину — ні! — сипнула свекруха.
— Так точно, — кивнула Олена. — На вас усе витрачаю. А собі — гріх?
Свекри з гуркотом вийшли.

— Чудово, — усміхнулась вона чоловікові. — Принеси покупки. І зроби чаю. Піду в душ. Втомилася… Танцювала цілий вечір.
Дмитро, роззявивши рота, склав продукти у холодильник. Потім — приготував чай, бутерброд, на тарілочку поклав цукерки…

*****
Сивого кота знайшли у шафі. Він лежав із задоволеною вусмішкою…
Поховали під калиною біля двору. Повертаючись, Олені здалося — біля смітника стоїть сліпий дід. Вона кинулась туди, але побачила лише кошеня. Підняла його, притиснувши до грудей:
— Підемо додому.
— Мурр… — відповів малюк.
— Я про тебе дбатиму.
— Знаю, — промуркотів кошеня. — Знаю…